«Битва двох Україн» або «Що день прийдешній нам готує?»
Нетипово прохолодний серпень у Києві призвів до того, що дописувачі ЗМІ й активісти соцмереж, яким не пощастило погойдатись на середземноморських, чорноморських, азовських тощо хвилях, так само досить нетипово для цієї пори року масово заглибилися у води політичного моря, гаряче і на всі лади обговорюючи тему про «нову» та «стару» Україну, точніше – «Україну минулого» та «Україну майбутнього». Поясню, щоб стало зрозуміліше, про що йдеться.
Ще напередодні останніх президентських, а потім і парламентських виборів у настроях прихильників преЗЕдента явно домінувала ідея про те, що разом із «Порохом» і «порохоботами» вони «сдєдают» («похоронять», «розпрощаються», «заженуть у підпілля») «стару Україну» і на її місці чудесним чином «возсіяє» нова прекрасна Україна, щоправда, ніхто не знає, яка вона має бути.
Віктор Андрусів, аналітик із ГО «Український Інституту Майбутнього» взагалі заявив, що в країні постсовєтського періоду існування йде постійна битва двох Україн. Спочатку це була битва «української» України та України радянської. Саме такий поділ свого часу було запропоновано розглядати відомим українським публіцистом Миколою Рябчуком як головну проблему постколоніальної країни. Та «перемога Зеленського підвела риску під протистоянням двох Україн в термінах Миколи Рябчука, - заявляє Віктор Андрусів. - Водночас результати виборів створили новий поділ: на Україну минулого і Україну майбутнього» (Віктор Андрусів, Український Інститут Майбутнього, "Хвиля" 04.08.2019. Далі цитується за цим джерелом). На думку автора (і то цілком справедливу!), стару Україну можна описати наступним чином: «Україна минулого – це справжня країна, яка сформувалась за роки незалежності. Це олігархи, які контролюють економіку і медіа-простір. Це бюрократія, яка звикла протистояти будь-яким новаціям. Це місцеве самоврядування, яке звикло просто бездумно витрачати мізерні бюджетні кошти на соціалку. Це населення, яке очікує субсидій і зниження тарифів. Це бізнес, який звик «рішати» і швидко «підніматись». Все це не просто проблеми, які можна вирішити, це все організовано в спосіб нашого життя, і одним указом чи законом – це не викоріниш».
Водночас, не дивлячись на актуальну стару країну – ніким не подолану «Україну минулого», країну олігархів і беззаконня, Україна якимось дивом змогла досить успішно протистояти РФ у війні. Віктор Андрусів пише: «Українська» Україна була прапором Петра Порошенка. Треба віддати йому належне, що він виявився досить успішний в її реалізації. При ньому була проведена декомунізація, введені жорсткі квоти і прийнятий закон про українську мову, Томос, фестивалі вишиванок, культура патріотичного виховання тощо. Однак, ця модель виявилась абсолютно не життєздатною (sic! – І.Г.). Всі ці кроки зовсім не зміцнювали нашу державу, яка чудом вистояла в війні з РФ. Ми росли на жалюгідні 3% в рік, реформи виявились інформаційною ширмою, корупція процвітала як і раніше. Петро Порошенко закрив гештальт «української» України, ця модель виявилась неефективною для вирішення тих проблем, з якими ми стикнулись» (виділ. мною – І.Г.).
У кожного тверезо мислячого читача, як на мене, виникає запитання: «А що ж це за диво таке допомогло отій реальній олігархічній, неправовій, поверхово демократичній Україні, зі слабкою економікою і відверто грабіжницьким клептократичним капіталом вистояти і дати відсіч такому грізному ворогові?» Якщо виключити пряме втручання Господа Бога, залишається за усіма законами логіки тільки ота таки «українська» Україна, яку автор фактично так само, як і «Україну минулого», рішуче викидає на смітник історії! А може саме «українська» Україна, під якою вже давно в усій українській (і не тільки) соціогуманітаристиці розуміється європейська демократична цивілізована держава (насамперед) і розвинена сучасна модерна нація (як невід’ємна складова) і є тим проектом нової поки що «недовиконаної» «України майбутнього»? А зовсім не те, що пише автор, коли стверджує: «Сьогодні – це абсолютно не визначена реальність, на яку багато людей проектують свої проблеми. Для когось – це Польша, для когось – це нові технології (діджиталізація), завершена війна на Донбасі, зарплата 700 євро і т.п. Високі очікування – породжують значне розчарування».
Отож, «Україна майбутнього» – це багато ковбаси + мир на Донбасі? Так ми це вже мали в «Україні минулого», коли будували «Кучмівську Україну» всєобщего благосостоянія, яка обернулася насправді добробутом лише олігархів, їхньої обслуги, вищої бюрократії тощо…
І ще один момент звертає на себе увагу. За дивною логікою автора «…зрештою не мова і не культура визначають чи нація стає успішною, а виключно її організація». Що то за така виключна організація, яка не потребує ні мови, ні культури? По-моєму, кожен студент-політолог знає, що без високої політичної культури суспільства насаджування будь-яких найдемократичніших, найсправедливіших інститутів і інституцій в державі приречене на провал. А без культури загалом як способу існування людської спільноти, де високий рівень розвитку культури визначає високий рівень розвитку суспільства, умовно кажучи, дикуни завжди будуть забивати мікроскопом гвіздки. Зрештою, чому б не дослухатись до такого всесвітньо визнаного авторитету, як академік Капіца, який казав, що культуру потрібно насаджувати навіть силою, «інакше нам усім кінець»!
Зрештою, чим вище наведені «розмисли» відрізняються від радісного крику одного очільника «ОПАблоку» після перемоги «ЗЕ» і «Слуг народу» про «конец национализма»?
І ще одне: маємо загрозливу тенденцію, бо ж до влади рвуться новітні більшовики із їхнім вічним головним життєвим принципом: «До основанья, а затєм…» Що буває «затєм», вже відомо. Не хотілось би, щоб Україна знов і знов наступала на ті ж «затємні» граблі!
P.S. Про це можна було б не писати спеціально, оскільки читачі «Дня» - люди кваліфіковані, але все ж не можу не зауважити дві речі. По-перше, Микола Рябчук, на якого посилається Андрусів, у свої статтях останніх місяців пише про новий етап «битви двох Україн», цього разу української та малоросійської, яку уособлюють саме палкі прихильники преЗЕдента. По-друге, якраз чверть століття тому ми вже чули, що, мовляв, «в Україні національна ідея не спрацювала» з вуст новообраного тоді глави держави Леонід Даниловича Кучми. А першим радником Кучми (іронія історії!) був Олександр Разумков, батько лідера партії «Слуга народу» Дмитра Разумкова. То чи «нову Україну» представляють різні інститути з гучними назвами, чи щось зовсім інше, підібране на політичному смітнику?
