Чому політологію потрібно викладати в школі
або Історія одного донеччанина
Я знаю одного журналіста, який з народження і до серпня 2014 року жив у Донецьку. Назвемо його умовно Василь.
Коли в 2002-му звільнився прем'єрський пост, і одним з кандидатів на нього розглядався голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович, Василь на радощах передбачив, що «наш» згодом стане президентом.
Його переконувала в цьому не тільки віра в «свого, але й зростання впливу президента улюбленого «Шахтаря». Тоді це було зрозуміло навіть йому, на той момент учню 8 класу, який особливо не цікавився політикою.
Хоча за два роки до цього він уже знав, за що слід не любити тодішнього Гаранта. І випросив у мами право власноруч поставити галочку за Петра Симоненка, хоча звичайно комуніст не був ніякою альтернативою, а скоріше спаринг-партнер другого президента. Це було його перше неофіційне голосування протестного характеру.
В юності Василь любив Росію більше, ніж Україну.
Правда, вечорами йому подобалося слухати україномовні програми на радіо «Ера». Для нього це було цікавим зануренням в знайому, але при цьому паралельну реальність.
Коли ж Ющенку в 2003-му влаштували в Донецьку «антифашистську» обструкцію, Василя це обурило. Особливо те, що його вчителів, людей шанованої професії, зганяють на мітинг, як стадо, щоб зірвати візит «чужинця».
Цьому передував конфлікт Василя з керівництвом школи з приводу «золотої медалі». Від погоні за нею довелося відмовитися. Йому та його родині здавалося незрозумілим, чому за це потрібно «домовлятися».
Василь зрадів тому, що тепер необов’язково бути відмінником. Але корупційність під виглядом порядності викликала у нього рішучий емоційний спротив.
Його класний керівник викладала українську мову і літературу. Посварившись зі шкільною верхівкою, зокрема через його «медальне питання», вона пішла на пенсію. Але перед цим Василь отримав від неї завдання: написати на конкурс твір на тему «Хай квітне майбутнє твоє, Україно!».
Підліток вклав у нього весь свій протест проти системи, яка встановилася в країні. Цю роботу керівництво школи, звичайно, на конкурс не пропустило. Не врятувало навіть те, що хлопець щиро захищав у творі радянську історію.
А влітку 2004 року, напередодні 11 класу, розмовляючи з другом про майбутні президентські вибори, Василь поставив Ющенку невтішний діагноз: «Фашист!». Таким чином знову не відхилившись від місцевих настроїв.
Настала осінь. Показують якось увечері на телеканалі «Ера» інтерв'ю з «ворожим» кандидатом. Василь дивиться передачу разом зі старшим братом, який деякий час проживав в Англії. Підсумовуючи побачене і почуте, вони майже в унісон один одному говорять: «Та ні фіга він і не фашист...».
Потім був другий тур виборів і Помаранчева революція. Спостерігаючи за тим, що відбувається в місті, Василь розчарувався у радянському минулому, зміцнився у неприязні до пострадянського теперішнього та повірив у європейське майбутнє.
Завдяки брату він був уже трохи долучений до англійської культури. І не з чуток знав, як там люди живуть.
А ще до нього тоді прийшло усвідомлення, що він – українець.
У грудні 2004-го до його класу заходить завуч і оголошує: «Після уроків всі хлопці йдуть на мітинг під ДК Леніна». «А в Конституції сказано, що у нас демократія!», – викрикує він. «Немає у нас демократії», – констатує завуч та йде.
Поступаючи до університету, Василь хотів подати документи паралельно на англійську філологію і політологію. З іспитами виходила накладка, тому зупинився на англійській філології. Адже це давало б змогу відчувати себе ніби за кордоном. А при нагоді й поїхати подалі від гнітючого «постсовку».
Поступити на бюджет йому не вдалося. Як з'ясувалося, там теж треба було «домовлятися». Довелося йти на контракт. Але англійська філологія вже викликала у нього роздратування. Втім, не стільки вона, скільки корупційний образ факультету.
І тут Василю повідомляють, що без здачі іспитів можна перевестися на політологію. Довго не думаючи, він вирішив вивчати світ влади. Інтерес до цього, звісно, підігрівався історією, яка відбувалася на очах.
Втім, серед його викладачів виявився той, хто активно допомагав йому не поступити на англійську філологію. На іспиті з історії. Це був прихильник «русского мира» і теорії єврейської змови. Зараз він, судячи з усього, продовжує вчити цьому донецьку молодь. Вже у більш вільних умовах.
Водночас у Василя був інший викладач, його майбутній науковий керівник, який привчав аналізувати останні політичні події. За принципом «если звезды зажигаются на небе, значит это кому-нибудь нужно».
З одного боку, Василя це мотивувало, а з іншого – деморалізувало. Адже доводилося копатися в особистих мотивах не тільки тієї частини вітчизняного політикуму, яку він не любив, але й «помаранчевої команди», в яку він вірив. Незабаром вона розвалилася.
Старшокурсниця, що замінювала викладача, запитує у студентів: «Як ви думаєте, чому Ющенко відправив у відставку уряд Тимошенко?». Черга доходить до Василя. Повторюючи фразу одного журналіста, що відповідала його внутрішнім переконанням, стверджує: «Президент це зробив, як останній оплот демократії в країні».
Старшокурсниця відреагувала на його репліку інтелігентно, але по очах Василь бачив, що така відповідь її неабияк повеселила. Він відчув себе дурнем. І на наступних парах вже намагався утримуватися від подібних оцінок.
А політика відтепер перестала здаватися йому сферою, де можна вирішити головні проблеми людства. Його інтерес до неї став негативним: головним було сканувати, які неальтруїстичні амбіції, інтереси та комплекси стоять за діями служителів народу.
Пізніше Василь ще намагався шукати глобальні смисли в політиці, але колишньої віри у цих пошуках уже не було.
Через деякий час він відкрив для себе інші гуманітарні науки. І негативний інтерес до політичного життя змінився на нейтральний. Для нього це було не тільки теоретичне, а й емпіричне розуміння того, для чого призначена політика, як її треба розглядати, і якою вона має бути.
Він дійшов до таких висновків:
1. Інструментами політики не можна подолати все соціальне зло. Максимум – зменшити його в галузі права та економіки. Політичний хаос, як і будь-який інший, виникає внаслідок системного порушення принципу любові. У політиці це означає принцип справедливості.
2. Слідувати справедливості у політичному житті означає рахуватися з інтересами всіх соціальних груп. Груп у повному розумінні, а не тільки тих, хто їх представляє (як кажуть постмодерністи, представницькі органи нині вже нікого не представляють).
3. Справедливість, зокрема боротьба за неї, регулюється правом. Разом з тим неадекватне посилення і тим паче порушення законодавства, навіть з метою його захисту, загрожує соціальним вибухом. У результаті чого постраждають усі.
4. Коли людина йде до влади, у неї неминуче будуть особисті мотиви – владні, економічні, психологічні. Але якщо вона реалізує їх в рамках закону, і присвячує більшу увагу виконанню державних обов’язків, то це більш-менш прийнятне.
5. Дві найголовніші політичні маніпуляції обернено пропорційно. Перша – формування думки, що політика є більше, ніж політика. Друга – виховування відстороненого ставлення до неї.
6. Ситуація у країні відображає не тільки якість влади, а й того, звідки вона вийшла – суспільства. Передусім, його морального стану. Тому для повноцінного розуміння політики те, що відбувається «знизу», має не менше значення, ніж те, що робиться «зверху».
7. Масові явища, які змінюють політичну реальність, у нинішніх умовах не можуть бути виключно штучними або виключно стихійними. «Если звезды зажигаются не небе», не завжди значить, що їх запалили ті, «кому это нужно». Але без них, звісно, горіння може виявитися недовгим.
8. Розходитися з думкою місцевої більшості або найближчого оточення – не є автоматичним злочином проти моралі. І найліпше, що можна зробити, коли всі навколо керуються емоціями, керуватися розумом.
Події останніх двох років Василя у всьому цьому тільки переконали.
І ось, власне, в чому питання. Дійшов би він до всього цього, якби його брат не жив в Англії, якби Василь одного разу не познайомився з радіо «Ера»; якби заснув і не побачив того інтерв'ю з Ющенком, якби без «домовленостей» отримав «золоту медаль» і поступив на англійську філологію?
Так, життя не терпить умовного способу. Але теоретична цінність цього питання суттєва.
Ймовірно, для якої-небудь «rusvesna.su» Василь зараз би і не писав. Але, припустимо, продовжував би вірити в альтруїзм осколків «помаранчевої» команди та перебувати під владою інших ілюзій ідеологічного плану.
А от якби йому донесли вищезазначені пункти ще у школі, можливо, він уникнув би багатьох політичних помилок. Ще до свого першого офіційного голосування. Наприклад, якщо б у старших класах викладали відповідну дисципліну.
Але коли Василь навчався в школі, подібний предмет, швидше за все, поставили б на службу тодішньому режиму. Нині з цим теж є певні проблеми. Але громадсько-інформаційних умов, щоб зробити такі уроки максимально очищеними від провладної міфології, сьогодні набагато більше, ніж тоді.
Мабуть, не всім, але принаймні комусь це допомогло б здобути політичний розум змолоду. Здобути і не втратити.
Євген СЕРЕДА, політолог, психолог, Вінниця
