Чому українська журналістика все ще не відверта
Сьогодні в нас із головним редактором відбувся дуже продуктивний діалог. Лариса Олексіївна інтерв’ювала… мене. Їй була цікава моя думка – чому я долучилася до тих поки що небагатьох, хто підписав звернення учасників круглого столу в редакції газети «День», які об’єдналися в ініціативу «Українська журналістська платформа», які мої аргументи? Моя відповідь така: тому що, мені здається, це була дуже слушна ідея. Багато хто поділяє ці думки, але, можливо, не наважується їх озвучити або вважає, що це і так зрозуміло, тож це не звучить у публічному просторі. Тому дуже важливо було публічно проявити позицію. І це не є певним з’ясовуванням стосунків. Це є питання принципів. І важливо говорити про ці принципи.
Чому українська журналістика все ще не відверта? – поставила питання Лариса Олексіївна. На мій погляд, можливо, у якоїсь частини української журналістики такий рівень, що їм не цікаво про це говорити, а певній частині, може, заважають якісь корпоративні зв’язки відчувати себе незалежними, навіть не будучи насправді такими залежними.
Є «острови», які сколихнув круглий стіл і звернення, сформульоване його учасниками, а є більшість, яка ще ніяк на це не відреагувала. У головного редактора погляд на це чіткий. «Загальнонаціональний тренд ще далеко не сформований. А тепер ми живемо в умовах війни. Але тут навіть держава вагається: обираючи слова – «АТО», «війна»… Чи повинна йти попереду журналістика в цьому конкретному випадку як виявник серйозних настроїв громадянського суспільства? Адже громадянське суспільство визначилося, що в нас війна. А журналістика? Але виходить, що досі більшість журналістів не може визначитися», – вважає Лариса Івшина, і тут важко щось заперечити.
«Ми абсолютно не боїмося ніяких діалогів з російською стороною за тим же принципом, за яким британці відповідають на питання, чому в них немає антисемітизму, – бо вони не відчувають себе дурнішими за євреїв. Так само в нас ніколи не було русофобії, тому що ми почували себе впевнено, самодостатньо, що виходить із нашої історичної Бібліотеки, особливо з книги «Сестра моя, Софія…». Питання в іншому: в умовах війни є інша система координат. Синдром «розм’якшення принципів», синдром «Наді Савченко», яким Росія намагається вповзти в незрілі уми, є надзвичайно небезпечним. Поїздки примирення, спільні засідання двох спілок за принципом «дві країни – одна професія»… Можна боротися і за Миколу Семену, і за Романа Сущенка, і за всіх інших, але при цьому не сидіти за одним столом з тими, хто є реально частиною пропагандистської машини ворога. Це головне, що повинно всіх відрізняти, – боротися за своїх, відстоювати свої принципи, – наголошує Лариса Олексіївна – А спілкуватися можна з тими, що визнали Путіна агресором і засудили відторгнення Криму, вбивства людей на сході України. А цією сервільністю ми заплутуємо мізки всім нашим союзникам у Європі. Вони скажуть: чому ми повинні реагувати так різко? Та нічого страшного не відбувається, ось у них журналісти разом сидять, програми спільні проводять». Цю позицію мені довелося минулого тижня обстоювати перед деякими учасниками дискусії про журналістику в Криму, які якраз-таки і брали участь у цьому горезвісному «діалозі», усіляко виправдовуючи свою участь… допомогою переслідуваним українцям.
Погоджуюся з головредом: визначатися треба було значно раніше. «Якби не внутрішня сервільність, якби не компроміси на кожному етапі всі ці роки – у політичному житті, в етичних стандартах, – ми б не прийшли до війни. І якщо вже журналістика так заборгувала, то на останньому рубежі треба зупинитися», – переконана Лариса Івшина. І останній аргумент від головного редактора: «До речі, зараз загострилися бої на фронті. Як у такій ситуації наша спілка журналістів сидить поряд із російськими журналістами і проповідує відмову від «мови ненависті»?... Я раніше неодноразово говорила: для того, щоб перемогти, нам потрібно змінитися. Жити так інертно, як жили, коли по всіх цих каналах мандрували «апологети рускоміра», а їм підігрували журналістська тусовка в студіях, і нинішній голова етичної комісії вів такі ефіри, не можна. Оці ігрища коштують великої крові. Як би ми не хотіли, ухилитися вже не можна. По-моєму, дуже зрозуміла картина». По-моєму, теж. Тільки чесно на неї поглянути хочуть не всі. У намаганні в «діалозі» «перехитрити» ворога дуже легко перехитрити себе.
