Чорнобиль – серце Східної Європи
Нині популярною є теза, що Чорнобиль – державотворча катастрофа, останній цвях у могилу Союзу та каталізатор його розпаду, одним з наслідків якого є поява незалежної України.
Прикро, що східноєвропейцям доводиться доходити до краю, аби змусити запустити життєво важливі процеси: підірвати реактор аби остаточно зневіритися у СРСР, обрати президентом зека аби влаштувати революцію і запустити громадянське суспільство, відстрілюватися від росіян аби сформувати дієздатну армію і створити інститут волонтерства.
Цікаво тепер, як ми управимося з місцем, в якому тепер не потрібно нічого гасити і ні від кого відстрілюватися? З місцем, яке не потребує пристальної уваги та систематичних іноземних інвестицій. З тим, що вже з кінцями накрили безпечним конфайментом. З другим сезоном нашого Westworld. Як ми переосмислимо та інкорпоруємо його? Що ми зробимо із загоєною раною, яка з рани обернулась на травматичний досвід? Як його пропустити, коли найяскравіший досвід пов’язаний з травматикою. І травматолоґією.
Було би прикро забувати про нього, про досвід, про Чорнобиль, про серце Східної Європи. Бо ця Європа – скалічена війнами та бідністю істота, фронтир, за яким лише безнадія та російські танки. Іржавими, прісними вітрами її серце віддуває на периферію. Туди, де починається вестерн. Та від того її серце не перестає битися, не перестає бути палким та гарячим.
І на Сході лишилася країна, поза бортами ситої Європи. Вона не піддалася “русскому миру” і третій рік протистоїть путінській агресії – це Україна. І Україна – серце Східної Європи. І воно далі б’ється. Воно далі живе і гаряче.
І Чорнобиль – символ цієї країни. Зарубцьована рана, машина часу з візитом у минуле та майбутнє водночас. Жаль, та машина показує лише погане. Візит у Прип’ять демонструє тридцятирічні консерви Союзу – розламані бетони холодної смерті. І це наше майбутнє, якщо не вирулимо. Мандрівка на тридцять років назад і на тридцять років вперед.
І стара травма найяскравіше ілюструє наші проблеми: їм було достоту часу кристалізуватися. Нині травма загоїлась: дала побочки, травматику і посттравматику. І саме тому ілюструє нас яскравіше, виразніше: наш тотальний совок із проблисками сучасності. Ті проблиски – ніби нелеґали: приходять рідко і лиш подекуди палять свічки у темних вікнах старих хатів. Чорнобильщина – заповідник радянської дичини не лише архітектурний. І головне: все найцікавіше там відбувається поза офіційним візитом. Поза ним плине русло життя: пливуть криваві шматки м’яса життя у чорних ріках чорного налу, у чорних руслах чорних металів плавають чорні п’явки життя. І я радий, що у цих декораціях ми шукаємо натхнення. І знаходимо. Де нам його ще знайти?
Маючи шрам довжиною у тридцять років ми не зламалися і навчилися жити: радіти і сміятися, махатися і сваритися, миритися і любитися серед порожніх висоток, які давно перетворили на дім, розігруючи партії в ґольф на дахах радянськими ключками і вицвілими тенісними м’ячами.
Не зважаючи на смертельну рану – ми досі живі. І житимемо далі.
Що б там бляха не трапилось.
