Чи є ректор феодалом?
Всі ці численні розмови про «ректорський феодалізм», які доводиться вислуховувати у різних дискусіях, на мій скромний погляд, мають на меті роздмухати в суспільстві недовіру до ректорів, споріднену з класовою ненавистю.
Такі ярлики шкодять не лише конкретним людям, але й системі вищої освіти в цілому. Звичайно, можна сказати, що нема диму без вогню, але все ж таки слід уважно розібратися з тим, чи дійсно ректори є «феодалами» і кому це вигідно.
Говорячи про владу ректора, треба розуміти, що він, як і будь-який інший керівник організації, не може бути одноосібним правителем. Насправді він залежить від колективу, як і колектив залежить від нього. Ця залежність полягає в тому, що ректор мусить турбуватися про ресурси для свого закладу, про заробітні плати та робочі місця. Як тільки ресурсів стає менше, легітимність ректора в очах колективу спадає, з’являються невдоволені, виникають конфлікти. Тому з інтересами колективу, як не крути, ректор мусить рахуватися.
Звичайно, ректор може реалізовувати і авторитарну модель керівництва, але тільки якщо критична маса колективу погоджується працювати в такій атмосфері і не чинить серйозного опору. Якщо ректор і зацікавлений у збереженні своєї влади, то який сенс звинувачувати його у цьому? Це не робить його ворогом для закладу освіти. Навіть навпаки, він буде прагнути зміцнити позиції свого закладу на ринку освітніх послуг, бо від цього так чи інакше залежать і його власні позиції.
Все впирається в питання: звідки беруться основні ресурси ВНЗ і яка роль ректора в притоку цих ресурсів? Чи це кошти з державного бюджету чи з гаманців здобувачів освіти, чи від незалежних спонсорів? Власне, «феодалом» (в певному сенсі цього слова) ректора робить домінування державних коштів в бюджеті вищого навчального закладу. Або принаймні переважна орієнтація саме на ці кошти. Притік таких грошей майже не залежить від інтересів споживачів освіти – студентів, роботодавців, батьків. Набагато більше тут відіграє роль вміння звітуватися і домовлятися з посадовцями, які розподіляють державний бюджет. Такий фінансовий притік завжди йде через ректора, бо державі найзручніше мати справу з однією відповідальною людиною, що представляє організацію. Тому ректор в таких умовах фактично мінімізує свою залежність від думки колективу, а колектив має всі підстави вважати саме ректора своїм благодійником і годувальником. Особливості державного регулювання вищої освіти в нашій країні дуже звужують можливості притоку грошей в університет не через ректора.
Але навіть за таких умов, залежність від абітурієнтів все ж таки залишається великою. Що менше абітурієнтів і що жорсткішою є конкуренція на ринку освітніх послуг, то швидше університет перетворюється з «вотчини» на бізнес. Важливою навичкою, потреба в якій вочевидь буде зростати, для ректора є вміння домовлятися зі приватними спонсорами. Зрештою, якщо в будь-якого працівника університету виявиться хист приваблювати фінанси для ВНЗ, то ректору нічого не завадить зробити таку людину керівником підрозділу, проректором тощо. Це буде цілком раціональне рішення.
Оскільки наші ректори за звичкою продовжують розглядати держбюджет як основне джерело фінансування, то вони поки що не усвідомлюють своєї прямої зацікавленості у тому, щоб допомагати місцевому бізнесу. У тому числі надавати йому політичну підтримку для досягнення його цілей у лібералізації податкової та регуляторної політики. А проте, це стратегічно важливо для майбутнього нашої вищої освіти. Процвітаючий бізнес рано чи пізно обов’язково стане замовником і джерелом фінансів для освіти. Тому вищі навчальні заклади критично зацікавленні у процвітанні бізнесу в Україні. Тільки поки що, як можна судити, корпоративна самосвідомість наших ректорів до розуміння цього не доросла.
Як зробити так, щоб до наших вишів приходили лише найкращі ректори, хороші управлінці, менеджери високого ґатунку чи авторитетні вчені? Все впирається у завдання, які треба виконувати. Який набір навичок потрібен ректору? Розуміти потреби ринку освітніх послуг чи вміти догодити посадовцю? Відповідь на це питання визначає вибір, стратегію, на яку направляються основні сили.
Державне фінансування вищої освіти, яке МОН в силу своєї соціалістичної ідеології проголосило пріоритетним, знову і знову ставить ректора в умови, коли йому потрібно турбуватися про державні гроші більше, ніж про реальні потреби реальних споживачів освіти. Звичайно, при цьому доведеться також приваблювати студентів, бо без них немає і закладу освіти. Але оскільки для звітності перед державними органами потрібні кількісні показники, а не якісні, то гнучке реагування на потреби людей у якісній освіті в такій системі об’єктивно не можливе.
Що може зацікавити ректора приймати на роботу кращих викладачів, всіляко сприяючи їхньому професійному розвитку? В умовах переважної орієнтації на гроші з держбюджету – нічого. Крім, можливо, якихось особистих ідейних міркувань, які у прагматичних керівників бувають доволі рідко. Ректор того вишу, що є бюджетною організацією, завжди буде більше зацікавлений мати поруч добре перевірених «своїх», ніж заохочувати меритократичний спосіб комплектації кадрів. Зрештою, як показує досвід, навіть недолугі можуть захищати дисертації.
Новий Закон «Про вищу освіту» забезпечив новий, дещо ускладнений і більш демократичний механізм виборів ректорів. Досвід роботи цього механізму показав, що в ньому є свої недоліки. Демократичні інституції, якщо вони насаджуються згори і немає чіткого консенсусу щодо їхнього застосування, часто використовуються для маніпуляцій. Скажімо, різні впливові сили проштовхують прийнятні для них кандидатури на виборах, використовуючи політичні переваги і не дуже чесні методи. Багато нарікань викликала останнім часом політика МОН у лобіюванні своїх кандидатур на посади ректорів у деяких навчальних закладах. В окремих випадках такі кандидатури зустрічали відвертий опір всередині колективів ВНЗ. Шляхом різних морально сумнівних заходів цим людям вдавалося закріпитися на посадах, але важко уявити собі рівень деморалізації і конфлікту всередині такого закладу. Подібні процеси насправді є деструктивними для загальної атмосфери у вищій освіті.
Іноді МОН сприяє зміні ректора з ідеологічних мотивів, мовляв, він співпрацював з минулою владою. Але зазвичай це все одно проти волі колективу. Бо навіть якщо ректор був у дружніх стосунках з партією регіонів, це не робило його ворогом свого колективу. Радше навпаки, часто він був змушений йти на таку співпрацю саме заради того, щоб зберегти свій заклад, зберегти робочі місця і преференції. Тому таких ректорів люблять і поважають в їхніх колективах. Хоча також майже завжди є і ображені, чиї інтереси не були враховані. Вони формують опозицію, поширюють інформацію про корупційні дії ректора (якщо вони щось про це знають). На таких конфліктах легко грати, особливо Міністерству «згори» як певній владній силі, що завжди зацікавлена мати лояльних, кишенькових ректорів.
Все це було б не так страшно, якби не впиралося в основне: в таких умовах позиції ВНЗ меншою мірою залежать від його спроможності надавати якісну освіту, ніж від спроможності ректора домовлятися з міністром чи іншими чиновниками, балансувати між різними центрами впливу. Влада ректора все ще більше залежить від покровительства впливових людей, ніж від живого ринку освітніх послуг. На мій погляд, це ставить під сумнів майбутнє нашої вищої освіти.
З усього, сказано вище, роблю висновок, що поняття «ректорський феодалізм» є всього лише метафорою, що дуже мало відображає реальне становище ректора в нашій вищій освіті. Ситуація набагато складніша, і це треба враховувати.
