Дати, які ми обираємо
І які обирають нас.
Сьогодні дві річниці. По-перше, сумний ювілей одного з найстрашніших землетрусів – Ташкентського. Місто було повністю зруйновано, на щастя загиблих було небагато. По-друге, найстрашнішої техногенної катастрофи в історії людства. Сорок Хиросим вибухнуло у темну українську ніч. Смертельна радіація оповила практичну усю північну півкулю і, напевно, ми ніколи не дізнаємось, скільки людей передчасно пішли з життя через Чорнобиль.
Це наша пам’ять і як тут не підтримати Президента, який сподівається, що спогади про Чорнобильську трагедію будуть єднати всіх українців у спільній пам’яті.
Ці сумні роковини, а також недавні події в Одесі, коли під час святкування річниці визволення Одеси від нацистів відбулись зіткнення між проросійськи налаштованими містянами та українськими патріотами, навели мене на тему про роль пам’ятних дат в нашому житті. Саме в сучасному. Не буду приховувати: не без тривожних очікувань Одеса йде до травневих свят. Сьогодні вночі пострілом з гранатомета по банку «Південний» одеситам ще раз нагадали, що весна тривоги нашої ще не минула…
Минуле радянське життя було «датьским» за визначенням. До еволюційних/воєнних річниць готувались заздалегідь і святкували з гідним кращого застосування розмахом. До пам’ятних річниць та ювілеїв задували домни, відкривали мости та будинки культури, зрештою під час війни штурмували міста (досить згадати наказ узяти Київ до річниці Жовтневого перевороту). Інколи здавалось, що без таких дат взагалі нічого би не робилось.
А що за кордоном? Чи є там культура чи субкультура відзначення дат? Безумовно, так. Це релігійні свята, які в Європі та Америці певною мірою уже втратили свій сакральний зміст, перетворившись на можливість помилуватись красою розкішних святкових вітрин, побалувати себе та рідних подарунками та відпочинком, нарешті, просто зануритись в атмосферу веселощів та безтурботності. Марді Грас в Новому Орлеані, Фальяс – свято вогнів у Валенсії, карнавали у Венеції та Ріо-де-Жанейро…Всі вони давно стали способом єднання у насолоді життям, таким собі l`art de vivre.
Зрозуміло, є й свята суто соціального походження. Роковини завершення війн, визволення від навали, іноземного ярма, нарешті, річниці здобуття незалежності – все це має місце. І знову-таки – об’єднує суспільство, працює на його консолідацію.
А у нас? Як мені здається, День проголошення незалежності став справжнім святом для українців, і для одеситів – зокрема. Стільки людей у вишиванках, стільки радісних посмішок і дійсно святкового настрою, як 24 серпня минулого року я рідко коли в Одесі бачила. Що ж стосується суто місцевих свят, то тут ситуація набагато гірша. Ні релігійні, ні суто соціальні свята не мають сьогодні консолідуючого значення. Через трагедію 2 травня святкові дні – день визволення Одеси від нацистів (10 квітня) та День перемоги – стали приводом для протистояння українського патріотичного та проросійського таборів. День міста, який традиційно пов’язували з виданням імператорського указу про заснування порту та купецької гавані (з назвою, до речі, Гаджибей), сьогодні під питанням. І знов-таки це привод для протистояння тих же таборів.
А Одесі хочеться справжнього свята. Не радянських «пам’ятних дат», а урочистого вшанування світлої пам’яті: і героїв Другої світової, і героїв Війни за незалежність, і загиблих чорнобильців та афганців. І крім того – свята єднання одеситів та єднання українців. В цьому напрямі, як уявляється, і мають працювати усі, кому небайдужа доля української Одеси.
