Декомунізація чи пародія на неї?
Існування деяких медіа — як відверте знущання над українцями
Денацифікація у Західній Німеччині не в останню чергу стала можливою тому, що після 1945 року в «дракона пропаганди» було рішуче видерто його «зуби» — нацистські і пронацистські газети (включно з квазіліберальним тижневиком Das Reich), журнали, книжкові видавництва, радіостанції, кіностудії та телецентри. І в подальшому силу закону було спрямовано на недопущення відродження щонайменших проявів нацистської пропаганди у мас-медіа. Проте не обійшлося без крайнощів — часом об’єктами громадського осуду та судових переслідувань ставали дослідники нацистського минулого, які намагалися об’єктивно висвітлити, чого ж на загал раціоналістичні та висококультурні німці пішли за Гітлером. Але так чи так, головне було зроблено правильно: «дракона» позбавили «зубів».
Декомунізація у Росії виявилася неможливою, оскільки у комуністичного «дракона пропаганди» були видалені аж ніяк не всі «зуби». І хоча телевізійні важелі компартія втратила, залишилася ленінсько-сталінська «Правда», залишилася «Советская Россия», залишився журнал «Большевик», він же «Коммунист», він же (оцініть!) «Свободная мысль». І, головне, залишилися — хоч й стали номінально незалежними — всі ті видання, які були пропагандистськими рупорами тоталітарного ладу, від «Комсомольской правды» до «Советского спорта». Мовляв, читач звик до цих назв, до логотипів, до зображень орденів, якими влада ці газети нагороджувала за активну участь в організації Голодомору та Великого Терору, не треба йти всупереч бажанням читача... То ж хіба дивно, що так легко в Росії відбулося становлення путінського неототалітаризму з його поєднанням більшовизму та нацизму, тим паче що сам ВВП, за влучною формулою московського історика Бориса Соколова, «є Сталіним і Гітлером в одному флаконі»?
Україна, на щастя, не Росія, але, на жаль, не Німеччина, Польща або Литва. У нас комуністи не втримали у своїх руках жодного з тих видань, які їм належали до 1991 року. Проте після того, як КПУ в червні 1993 року було відновлено на з’їзді в Донецьку, вона розгорнула потужну мережу партійних і навколопартійних мас-медіа. За які гроші? Ясна річ, за рахунок членських внесків і щедрої допомоги благодійників.
Особливо щедрими ці благодійники виявилися після помаранчевої революції, коли були створені медіа-група «Голос UA» та телеканал «Гамма», який разом із Інтернет-порталом, безплатною газетою та іншими ЗМІ ввійшов до складу цієї медіа-групи. Керує останньою дружина лідера КПУ Перта Симоненка Оксана Ващенко, а директором «Гамми» є син вождя комуністів Андрій Симоненко. Власником усього цього добра Вікіпедія називає головну «червону» родину України, хоча чи так воно насправді? Чи, може, справді лідер КПУ та його діти такі вправні бізнесмени, що «з повітря» зробили достатньо потужний медіа-холдинг, який висуває їх у низку «молодших» олігархів?
Так чи інакше, не зайве згадати давні традиції більшовиків. Ленін брав гроші на революцію всюди, де міг: скажімо, в японських та німецьких генштабів під час воєн цих держав із Росією (і це не враховуючи «корисних ідіотів» серед російських скоробагатьків на кшталт Сави Морозова та серед американських банкірів на взірець Якуба Шиффа). Чимала частка цих коштів ішла на газети й журнали, які продавалися за символічну ціну або роздавалися безплатно (нічого не нагадує з політичної практики останніх років?) Ситуація істотно змінилася після здобуття більшовиками державної влади: тепер золотий запас держави та незліченні «реквізовані у буржуїв» багатства були в їхньому розпорядженні для створення Комінтерну та спроб ініціювання світової революції. Надпотужні комуністичні мас-медіа (до газет і журналів додалися радіо та кіно) вели пропаганду революції на весь світ. А за все задоволення щедро платив Кремль, який не шкодував коштів на підривну діяльність.
Утім, був і виняток — мабуть, єдиний за всю історію комуністичного руху. У 1920 — 1930 існував пропагандистський «трест Віллі Мюнценберга», якого називали «червоним мільйонером». Цей трест мав власні кіностудії, радіостанції, десятки багатотиражних газет і журналів по всьому світу і давав чималий прибуток. Але при цьому воістину грандіозний стартовий капітал 1920 року Мюнценберг одержав від Комінтерну, якому вірно служив аж до підписання Пакту Молотова — Ріббентропа. Подальша доля цього першого й останнього успішного топ-менеджера комуністичної пропаганди повчальна: за рік після того, як він публічно виступив проти Сталіна, Мюнценберга було убито в окупованій нацистами частині Франції терористичною групою НКВД на чолі з майбутнім шефом східнонімецької «Штазі» Еріхом Мільке...
Інші комуністичні пропагандисти, які були номінальними господарями ЗМІ на просторах від Австралії до Гондурасу, не смикалися — й одержували щедрі субсидії з Москви; втім, з 1960-х дехто переорієнтувався на Пекін...
Так-от: дуже цікаво, в якій «тумбочці», враховуючи комуністичні традиції, бере гроші на свої потреби «соціально орієнтована», як вона себе зве, медіа-група «ГолосUA». І ще одне: телеканал «Гамма» заявляє, що більшість його глядачів, — молоді та нестарі люди віком від 14 до 49 років, як правило, ті, хто працює, або студенти старших курсів вищих навчальних закладів, чоловіки та жінки із середнім, вище середнього та високим рівнем доходу. Що ж, тут є з кого брати приклад — з улюбленого дітища Геббельса згаданого вже тижневика Das Reich й одного з улюблених творінь Сталіна «Литературной газеты». Позірний об’єктивізм, гострота — і лише 10% розчиненої між іншими інгредієнтами цих видань відвертої, але вишукано поданої, а тому високоефективної брехні.
Не знаю, можливо, я помиляюся, але наявність у наших газетних кіосках «Комсомольской правды в Украине», а в телеефірі — каналу «Гамма» (і так далі, і таке інше — список читачі «Дня» можуть продовжити самі) робить гучно розрекламовану декомунізацію відвертим знущанням з українців.
