Депутати-фронтовики та бабуся з автобусу
Днями в автобусі почув монолог літньої киянки, адресований тим, хто сидів на сусідніх кріслах. Ця російськомовна бабуся, на вигляд – приблизно 80-річна, на всі заставки лаяла чинну владу – мовляв, вони надягли на всіх пересічних українців клоунські ковпаки, і змушують усіх танцювати під вигуки: «Реформи! Реформи!». А від «реформ» цих чогось багатіють лише ті, хто їх проводить, тоді як у пересічних громадян скоро вже не буде за що купити буханець хліба та кілограм картоплі.
Що ж, так думає і так уголос оцінює діяльність чинної влади значна частина українських громадян, у цьому немає нічого нового. Проте далі я почув справді нове. «Герої не вмирають!» - ці слова бабуся вимовила українською. – Неправда, ще і як умирають. Тисячі їх уже загинули в боях. Інші мерзнуть на передовій, нерідко під кулями та снарядами. А ті їхні командири, яких ми обрали до Верховної Ради, ті аж світяться від ситості та комфорту, вони вдягнені в дорогі костюми та їздять на дорогих автомобілях, і при цьому з телевізорів навчають і нас, і своїх покинутих в окопах бійців, як треба жити».
Не знаю, як ви, а мені таких міркувань не доводилося чути від жодного політолога. Ба більше: про це я і сам якось не думав. Отож київська бабуся, імені якої я не знаю і ніколи не знатиму, видається, дала всій політико-аналітичній громаді предметний урок бачення ситуації під наче несподіваним (але цілком закономірним) кутом зору.
Справді: на торішніх парламентських виборах усі політичні сили, які звали себе патріотичними, просто-таки заманювали до свого складу фронтовиків, передусім командирів добровольчих батальйонів. У підсумку і в перших п’ятірках виборчих списках, і в мажоритарних округах – усюди кандидували фронтовики, чимало яких стало народними депутатами від різних політичних сил (а дехто – як незалежні кандидати). Скільки тоді було сподівань на цих людей, які під ворожим вогнем довели свою мужність і вміння керувати та не були схожими на абсолютну більшість «реєстрових членів» українського політикуму. Здавалося, що їхній моральний авторитет, їхня сміливість, їхня здатність організовувати інших спрацюють – і країна матиме якщо не новий, то справді оновлений парламент, який матиме право зватися парламентом.
А що реально маємо за минулий рік у підсумку? Деякі колишні комбати стали «героями» скандальних історій, деякі не подають ознак політичного життя, а деякі справді стали завсідниками телешоу, демонструючи українцям як свої ситі й задоволені обличчя, так і зверхнє ставлення до простолюду. І що показово: командири-фронтовики і ті нардепи, хто хоча б понюхав порох, навіть не зуміли організуватися у неформальну парламентську групу, яка б могла зі знанням справи виступати з усіх питань, пов’язаних з російською агресією, з «гібридною війною» Кремля та Луб’янки проти України…
І хто скаже, що все означене вище – другорядні речі української політики?
Ба більше: ви щось чули про те, що нардепи-фронтовики виявили бажання вчитися – чи то політичним, чи то військовим наукам? Ані я, ані мої друзі та знайомі з волонтерського руху такої інформації не мають. Охочі продовжити освіту та самоосвіту є серед рядових бійців чи молодших офіцерів, які після поранень лікувалися в київських шпиталях. Невже ж тільки їм потрібні нові знання та вдосконалені вміння й навички?
Отож і виходить, що бабуся з автобусу таки мала рацію. І хоча, можливо, не всіх депутатів-фронтовиків слід мазати одним миром, але ж зовсім не випадково в українців склалося таке враження про тих, хто з гідністю пройшов, як то кажуть, вогонь і воду, проте не витримав випробування мідними трубами слави та влади. Втім, можливо, ще не пізно змінити себе та свій імідж? І не тим, щоб під час відпустки провести фотосесію на передовій, і навіть не тим, щоб кинутися в бій з черговою російською розвідувально-диверсійною групою – а тим, щоб домогтися, нарешті, радикальних змін на краще у керівництві Збройними Силами та Нацгвардією (і не лише на рівні персоналій, а й – головне! – на рівні стилю мислення та відповідальності). Адже нахабне захоплення російсько-терористичними військами – без жодної протидії з українського боку – селища Комінтернового засвідчило зайвий раз, що «нагорі» у ЗСУ справи зовсім кепські. І попри те, що селище начебто вже полишене бойовиками, кому, як не депутатам-фронтовикам слід було виступити з ініціативою створення парламентської тимчасової слідчої комісії з цього питання, – адже маємо дивовижний збіг обставин: окупанти вільно захоплюють Комінтернове, а через кілька годин після цього Леонід Кучма підписує в Мінську чергову угоду про припинення вогню…
Але, боюся, депутатський корпус уже налаштувався на новорічно-різдвяний відпочинок, і тому ніяких ініціатив такого роду не буде. Як і для того, щоб ствердити деякі принципові положення держбюджету на наступний рік, ідучи проти волі уряду та МВФ (от де потрібна сьогодні мужність!). Тож авторитет нардепів-фронтовиків і далі повільно згасатиме, аж поки більшість із них не зникне десь на маргінесах українського політикуму, так і не виправдавши тих надій, які покладалися торік суспільством на прихід обпалених вогнем війни людей до Верховної Ради.
