Держава і революція
«14.11—20.11.2014»
...З революцією завжди так: коли вона починається, нікому й на думку на спадає її влаштовувати...
Марк Твен
Про те, як найкраще організувати революцію, 97 років тому Володимир Ленін написав свою роботу «Держава і революція». Досі серед фахівців і просто допитливих її вважають найкращою на цю тему. Але от біда, цей самий Ульянов-Ленін, чиє чучело через сім років після написання ним цієї роботи на знак визнання його заслуг, для науки нащадкам було виставлене на загальний огляд на центральній площі столиці СРСР, побачив за своє життя багато революцій, але сам не організував жодної. Так уже сталося, що революції в Російській імперії виникали без будь-якої підготовки революційною партією на зразок більшовицької, й революціонери щоразу всього лише намагалися осідлати стихійно, абсолютно для них несподівано виниклу революційну хвилю. Отже, всупереч гучній назві, робота Леніна розповідає про те, чому виникають революції, але про те, як організувати переворот. Так уже склалося, що переворот організовує — за чудово описаним Леніним рецептом — революційна партія або група, а революцію організовує — всупереч ленінському твердженню — сама держава — волаючою некомпетентністю й корумпованістю еліт, що очолюють її.
• Рік тому у нас не було революційного класу — середній клас не пережив попередні п’ять років кризи, посилені свідомою політикою урядів Тимошенко й Азарова зі знищення цього самого українського середнього класу. Чому саме українського? Тому що середній клас по-українськи, як і в абсолютній більшості країн світу, — це люди, не залежні від держави, для яких держава не сюзерен, а інструмент на службі суспільства. Він був рівно небезпечним і для популістського курсу Тимошенко, і для того, що відбудовував персональну диктатуру Януковича. Український середній клас був небезпечним, а середній клас по-російськи — з маси залежних від держбюджету співробітників бюрократичних, силових структур і держкорпорацій — виявився не по кишені країні, яка, як і Росія, майже нічого не виробляє і, на відміну від Росії, мало що експортує. Рік тому більша частина населення країни була розорена й політично дезорієнтована.
• Рік тому в Україні не було революційної партії або організації. Партії й вожді, які втілювали політичну опозицію, були повністю скомпрометовані. З першого листопадового дня на Майдані ці політики виголошували промови — старі заготовки ні про що: «Промова про розведення рисової каші», «Промова з приводу винаходу конячок-гойдалок», «Промова про колір волосся». Їх було троє, не рахуючи дрібних вождів, і до самого кінця вони так і не змогли домовитися між собою, хто з них головний парламентер, хоча часом від цього залежало все. Олігархи, депутати готові були з ними домовлятися, але з ким із цих трьох можна було домовлятися?! Коли на вулицях Києва був мільйон протестувальників і влада лежала біля їхніх ніг, вони не наважилися підібрати її, а коли через майже три місяці система, подібно до зірки, обрушилася під дією гравітації сама в себе, вони ще намагалися домовлятися з тінню батька Саші-стоматолога, що пакувала валізи, про можливий компроміс... З «революційних ідей», які вони могли запропонувати масам, окрім не наповненого сенсом гасла європейського вибору, можна пригадати хіба що тисячу разів озвучений зі сцени Майдану заклик «стояти до кінця, проростаючи корінням до Криму», ніби на дворі був грудень 1825-го, а не грудень 2014-го. Та що там на Майдані! Навіть зараз ні в однієї з партій у новій Раді немає чіткого плану не те що революції, а й навіть реформ. Двох з цієї трійці вже відправили до політичного прабатька, а третій — беззмінний революційний прем’єр, не схоже, що пересидить на своїй посаді недовгу каденцію тільки що достроково переобраної Ради.
• Ви хочете сказати, що перемогла революційна організація? Ні, хоч як це дивно для її авторів, але ідея «стояти до кінця» виявилася єдино слушною. Народ владу просто перестояв. Влада, врешті-решт, повалилася сама. Як у лютому 1917-го, як 1905-го, вона послідовно крок за кроком свідомо робила кроки, які сьогодні, з висоти прожитого століття, інакше як багатократні спроби самогубства кваліфікувати не можна. Весь останній рік багато хто пише, що Януковича підштовхували робити ці кроки ззовні, або навіть криваві провокації на Майдані із самого початку нібито організовували зовнішні диригенти — без відома самого президента. Тоді слід припустити, що ці ж диригенти в обох революціях минулого століття керували й Миколою II. Навіщо 9 січня 1905 року війська стріляли в народ, чому так легко — через прості снігові замети на залізниці, ліг царський режим у лютому 1917, чому, врешті-решт, Майдан переміг у лютому 2014-го?.. Уже написано й буде ще написано багато розумних слів і товстих книжок. Сказано й іще буде сказано, зокрема й автором цього тексту, багато справедливих, хоч і високопарних слів про мужність і стійкість народу, про подвиг Небесної сотні. Але за всі дні Майдану Янукович жодного разу настільки не був близький до повної перемоги, як 18-19 лютого, і відповіді на запитання, чому він врешті-решт програв, не дасть жодне розслідування — ні правоохоронців, ні істориків.
* * *
• України, що вийшла на Майдан дощового вечора 21 листопада 2013 року, більше немає. З нас її вичавили по краплі за три зимові місяці Майдану, за весну, літо й осінь війни й розповзання економічного колапсу. Українці у 22 роки нарешті перестали вірити в Діда Мороза, — в те, що досить добре поводитися, вийти на Майдан і виглядати пай-хлопчиками або пай-дівчинками, з палаючими очима й вірою в європейські ідеали, щоб усе у твоєму житті змінилося само по собі. Начебто цього мав навчити перший Майдан, але ми традиційно погано вивчаємо уроки, а деякі з них, як виявилося, доводиться у нас вбивати. До речі, чи не через цю віру в Діда Мороза всі наші Майдани організовувалися взимку?
• Україна, проти якої ми вийшли на Майдан дощового вечора 21 листопада, все ще є. Ми підписали асоціацію з ЄС, замінили більшість гравців, але правила великої гри ще не переписані, а грають все тими ж крапленими картами. Вона ще сидить у міністерських кабінетах, виряджається в суддівські мантії, підкуповує нас на виборах, і все так само молиться на Москву. Ми всі так само платимо хабарі, всі так само лаємо за це владу, й усі так само в більшості своїй не усвідомлюємо, що цю систему побудувала не влада, а ми самі.
• То що ж змінилося за цей рік? За цей рік до нас прийшла війна, весь цей рік ми балансуємо на межі економічного краху, за цей рік ми почули більше розмов про реформи, ніж за всі попередні роки незалежної України разом узяті. — Усе було даремно? — Змінилося головне. Замість кількох сотень людей під дощем сьогодні є кілька мільйонів людей — ті, хто пройшов Майдан і АТО, ті, хто сьогодні воює, волонтерить, щодня хоч трохи, але міняє цю країну. На тлі відсутності революційних змін у країні, заради яких рік тому люди вийшли на Майдан, сьогодні з’явився активний революційний клас. — Мільйони людей, які не просто чекають змін, а ті, хто вже навчився робити їх своїми руками. Що це дає? Це дає впевненість, що потрібних змін цій країні вже не уникнути. Як пара в двигуні, ці люди вже стали головною рушійною силою змін, вони тиснуть на нинішню владу, використовуючи наявні політичні інститути. Коли неминуче розчаруються в нинішніх, вони найближчим часом сформують нові політичні партії й організації, які зможуть відповісти на виклики цього класу-рушія реформ.
• Революція, на відміну від перевороту, не відбувається одномоментно. Це, нехай порівняно з еволюцією й недовгий, але тривалий у часі процес змін у суспільстві. Сьогодні, завдяки появі чисельного креативного революційного класу, з’явилася впевненість, що українська революція не зупиниться на півслові. Особливо, якщо держава продовжуватиме так само відірвано від життя готувати ще одну революцію.
