Держава в посудній крамниці історії
«6-12.05.2016»
«Сполучені Штати заснували наркомани й рабовласники, а Ізраїль — терористи». — Парадоксально, але саме так могли б розпочинатися підручники з історії США і Ізраїлю, якщо застосувати до їх написання погляди та методи ініціаторів міжнародної кампанії проти директора Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. З перших рядків цієї колонки аж ніяк не випливає, що я належу до шанувальників політики, яку проводить Володимир В’ятрович, чи є прибічником втручання держави у формування історичної пам’яті, особливо за допомогою практик сумної, але такої ще недавньої пам’яті радянського минулого. І все ж таки до якої міри, якщо не з метою пропаганди, то хоча б початкової просвіти, дозволено «обіляти» наше минуле; якої висоти кумири на згадку про діячів цього минулого дозволено зводити; хто, як і за що має право це минуле судити, — передусім на ці запитання мені хотілося б дістати відповідь від керівництва Інституту національної пам’яті, саме відповіді на ці запитання, отримані в результаті відкритої дискусії спільноти українських істориків, варто було б із самого початку покласти в основу діяльності цього інституту.
Замість цього конструктивного і давно назрілого діалогу директор Інституту національної пам’яті останнім часом вимушений відповідати у пресі на надумані знувачення мало не у фальсифікації історичних документів і виправданні антисемітизму з боку американського публіциста, історика і колишнього співробітника Державного департаменту Джоша Коена та кількох його колег, висунутих чи то через їхні емоції та особисті упередження, чи то з огляду на зазвичай невластиву для професійних істориків нерозбірливість у джерелах інформації. У цій ситуації можна було б Володимиру В’ятровичу і поспівчувати, якби, через те, що в особі співробітників очолюваного ним інституту історики не набули невластивих ученим функцій державних службовців, те, що могло б стати продовженням наукової дискусії, не вилилося в гучний політичний скандал, заручником якого став міжнародний авторитет України.
Утім, скандал цей розпочався ще рік тому з листа відомих вчених-україністів до Президента України з проханням не підписувати в наявному вигляді пакет законів про декомунізацію, розкритикований також і Венеціанською комісією. Часто-густо, проводячи паралелі з денацифікацією Німеччини, у нас забувають про те, що вона здійснювалася на підставі рішення Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, який засудив нацистську ідеологію. Річ навіть не у відсутності рівних міжнародно-правових підстав для осуду комунізму, хоча б у вигляді рішення Громадського трибуналу, що складається з істориків та фахівців-правознавців, а й у тому, що на рівні практичного втілення норм цього закону в життя немає чіткого визначення, які конкретно практики та явища радянського минулого підлягають осуду, а які ні, як колись Нюрнберзький трибунал, всупереч вимозі радянських прокурорів, звільнив від відповідальності за співпрацю з нацистами ОУН(б). Як наслідок, наприклад, разом із демонтажем пам’ятників (часто-густо просто їх варварським руйнуванням) та перейменуванням назв міст і вулиць, названих раніше на честь одіозних політичних діячів комуністичного режиму чи співробітників каральних органів, потерпають і об’єкти на честь діячів радянської культури та науки. Ба більше, хоч цього й не вимагають норми ухвалених законів, Інститут національної пам’яті активно виступає і проти повернення історичної топонімії епохи Російської імперії, ігноруючи волю місцевих громад.
Функція держави не на свій смак обирати й підтримувати єдиний зручний їй варіант історичної пам’яті, а дбайливо її зберігати у всьому її розмаїтті, що визначається розмаїттям етнічних, соціальних та політичних груп, які становлять українську політичну націю. Проте під патронатом політиків і чиновників об’єкти історичної пам’яті масово знищуються —під металошукачами і лопатами «чорних археологів» гинуть пам’ятки цілих археологічних культур, через відсутність коштів на реставрацію чи з вини наближених до влади забудовників масово руйнуються архітектурні комплекси та пам’ятки минулих століть, а неоціненні артефакти нашої з вами історії — археологічні знахідки, автентичні народні строї, книжки та документи в кращому разі осідають у приватних колекціях чиновників і політиків, а часто-густо просто вивозяться за кордон. Наша держава виявилася безсилою виконувати свої основні функції у сфері історичної пам’яті — зберігати об’єкти цієї історичної пам’яті: археологічні та архітектурні пам’ятки, місцеві архіви та книжкові зібрання, проте часто-густо із грацією слона намагається компенсувати це на рівні ідеології, власне, на новому історичному витку відтворює практики попереднього комуністичного режиму, пам’ять про який вона нібито так прагне стерти.
