Дочки феміністок бавляться рожевими єдинорогами
Читаю біографію видатної жінки початку ХХ ст. – активістки, шпигунки, дипломатки, мандрівниці, спортсменки. Ґертруда Белл із примітивним альпіністським обладнанням підкорювала найвищі європейські вершини. Буквально і метафорично малювала нову політичну карту Ближнього Сходу. Налагоджувала роботу в інформаційних відділах Червоного Хреста під час Першої світової. Ніколи не була заміжньою. Не мала дітей. Походила з дуже багатої родини, але вищий світ здебільшого ігнорувала. Здається, все очевидно: жінка-виклик.
До того я знала про Белл тільки один біографічний факт. Вона заснувала в Британії комітет, який активно протидіяв суфражисткам. Принцип, який Белл відстоювала, збираючи петиції і ладнаючи публічні акції: не надавати виборче право жінкам із робітничого класу, бо у них і без того проблем достатньо. Право голосу всі британки, а не тільки старші і заможні, отримали тільки 1928 року (на сімнадцять років пізніше, скажімо, ніж в Португалії, на сорок сім років випередивши, наприклад, Грецію).
Непересічна особистість, це безсумнівно. У безповітряному просторі. Нащо Белл треба було з усіх сил затемнювати «задник», на тлі якого їй випало виблискувати?
Дурне питання, так, розумію. Це одна з практик, за допомогою яких «титульні» контролюють тих успішних із меншин, котрі прориваються наверх. Треба возвеличити одну жінку (темношкірого, гомосексуала, людину з фізичними обмеженнями etc.), зробити її досягнення абсолютними. А відтоді порівнювати всіх жінок із нею – і якщо ти не геніальна Ґертруда Белл, то нема чого тобі голосувати, бо не доросла ти до таких привілеїв. Найпрекрасніше в цих методах контролю «ініціативи низів», що й робити нічого не треба. Успішна жінка сама все зробить. Бо успіх – це автоматично конкуренція.
А знаєте, таке цікаво. Чомусь з усієї багатющої біографії Белл саме її анти-феміністична діяльність отримала такого кричущого розголосу. Та ж ця жінка чи не самотужки привела у Багдаді до влади нову династію!
У Ненсі Вайт є музична композиція середини 90-х, яка зветься «Дочки феміністок». Дочки феміністок вдягають рожеве, хихочуть із хлопцями, бавляться барбі, мріють вийти заміж за чоловіка, який утримуватиме їх все життя, вони взагалі не хочуть голосувати, вони хочуть бути принцесами – і цим дратують матусь. Їхні кумири – Попелюшка і Білосніжка. І жодна з них не думає про те, що Попелюшка – довічно полонена у замку принца, а Білосніжка – всього лише прислуга для сімох чуваків. Чому дочки феміністок капітулювали так легко?.. Люблю цю пісню.
Це все не Ненсі вигадала. Є цілий напрямок у словесності, який називають «дочки феміністок». Твори, що пишуть жінки у 1990-2000-х, і в яких авторки обмірковують традиційні цінності. Після періоду «запеклої боротьби» 60-70-х настає закономірний «відкат» – рефлексії щодо здобутків, ностальгія за втраченим, і прояснення, чи таку ціну за перемогу згодні були заплатити. Коротше: психологічна та ідеологічна втома. Приклади в українській культурі мені важко згадати. Але то природно: про яку втому фемінізму можна у нас говорити, якщо ми засадничі його принципи ще і не опрацювали, і не засвоїли? Для іронії «дочок фемінізму» у нас місця немає, хіба жорсткий сарказм.
Чим більше над цим думаю – тим більше мені здається: антисуфражистські комітети Белл і сучасні «дочки феміністок» походять із одного джерела.
Якщо не йдеться про, скажімо, зріст чи колір очей, або генетичні хвороби, то зрештою, ми самі обираємо, на кого бути схожими.
Те, що ми змушені ідентифікуватися з іншою жінкою, щоб стати жінкою – річ, здається, безальтернативна. «Всі жінки схожі на своїх матерів. І в цьому їхня трагедія. Жоден із чоловіків не схожий на свою матір. І в цьому його трагедія». Це злий дотепник Оскар Вайльд. А колись надибала у Юнга ремарку – він навіть на ній не наголошував, просто кинув апарте по ходу розмови: жінка з розвиненим інтелектом вкладає в своє самовдосконалення ненависть до матері. Так вона робить свою мову настільки складною (буквально в тому числі), що мати її просто не розуміє. Не розуміє – значить, стає чужою. (Чомусь образливо, так?).
Безальтернативна ідентифікація. Але добровільна: ми можемо відмовитися бути схожими на матерів. І от уже дочки феміністок бавляться у ігри, проти яких протестували їхні матусі.
От що недобровільне, так це наступне: відмовляючись бути схожими на матір, ми стаємо схожими на сестер і подруг. І тут гляньте ще раз на історію «пихатої» Белл.
І в пісні Вайт, і у вчинках Белл оприявнюється думка, що збитків не уникнути. Там аж відлунює повсюдно ця риторика: програшу і перемоги. Будь-яка спроба сприймати жінок як спільноту наражається на конкуренцію всередині спільноти. Про жіночу дружбу не співають героїчних пісень, як про чоловіче братерство; зате охоче травлять сексистські анекдоти. Складається враження: жінка в жіночій групі конкурує як зі «старшими», так і з «молодшими», а водночас і з тими, хто на одному з нею щаблі. Таке тотальне суперництво називається конкуренцією об’єктів. Чубляться між собою, поки не прийде Хтось і не скаже: «Сьогодні ти перемогла! Сьогодні ти найкраща! Можеш зайву годинку погратися з барбі, мала».
І не обов’язково, скажу я вам, цей Хтось – чоловік. Інколи це може бути твій біограф, який напише довжелезну книжку про твої славні подвиги. А запам’ятають тебе все одно як ту, що ганила собі подібних.
