Долаючи міжрегіональну неграмотність: Галичина і Слобожанщина
Нещодавно в різних містах України відбулись акції «Донкульт», присвячені промоції культури Донбасу, ознайомлення зі справжнім, а не стереотипним обличчям донбаського мистецтва, його внеском у всеукраїнські процеси.
Ця важлива подія не лишилась одиничною і невдовзі переросла в цілу серію заходів ініціативи «Погранкульт». Зріс і її ареал – тепер це вже не лише робота з образом опаленого війною краю, а й активне подолання стереотипів між іншими регіонами. Так, із 3 по 18 жовтня в Харкові пройшов великий фестиваль «Галіція-Культ». Мета очевидна і шляхетна: познайомити мешканців Харкова з культурою Галичини.
Працювати було з чим. Багато людей на Слобожанщині мають дуже приблизні уявлення про Галичину. Часто це або ідеалізаційні стереотипи, або суцільна демонізація. В обох випадках описується край, надзвичайно цілісний, винятково і стовідсотково український, позбавлений внутрішніх суперечностей і контрастів. Поговорити про такі стереотипи довелося, скажімо, на зустрічі з польською письменницею, львів’янкою Жанною Слоньовською, яку я модерував. Польська меншість, російськомовні львів’яни, «радянські львів’яни», люди зі складною мішаною ідентичністю – це ті малопомітні в тіні мейнстриму групи, про які багато йдеться в книжці Слоньовської «Дім з вітражем». Малообговорювана українсько-польська війна 1918-1919 років, повоєнний українсько-польський «обмін населенням», далеко не загальновідомі бурхливі події українського відродження наприкінці вісімдесятих років ХХ століття. Нарешті, питання реваншистських настроїв частини польського суспільства (передусім так званих «кресов’яків») стосовно Львова та й загалом Західної України. Все це – «деталі» та «дрібнички», про які в Харкові можна почути геть не часто.
Так само, приміром, на лекції, присвяченій письменниці двадцятого століття Ірині Вільде (теж не найчастіше згадувана сьогодні, а насправді вельми яскрава й варта уваги постать!), вже сьогоднішній письменник Тарас Прохасько мусив заразом багато розповідати про громадські та культурні обставини життя в Галичині за Австро-Угорщини та за Польщі, виходячи далеко поза літературну сферу та поза сферу біографії однієї людини теж.
Були в програмі «Галіції-Культ» і події, не пов’язані так виразно з громадянським контекстом. Наприклад, концерт «Юзеф Кофлер та його час. Зріз музичного життя Львова 1920-1930-х років», у якому знайшли для себе чимало новинок і цікавинок навіть декотрі непогано обізнані в історії музики двадцятого століття харківські музиканти. Чи показ художнього фільму «Санаторій під клепсидрою» за мотивами творчості Бруно Шульца. Або, зрештою, лекція Тараса Лютого про Захера-Мазоха і читання сьогоднішніх поетів, уродженців Галичини – Василя Герасим’юка й Остапа Сливинського.
Фестиваль тривав понад два тижні, він показав харків’янам чимало галицьких граней. Але не тільки галицьких. Сюрпризи підносили й самі слобожани. Так, після спільного концерту видатного чеського рок-гурту «The Plastic People of the Univers» з молодіжним симфонічним оркестром «Слобожанський» (що саме вже по собі свідчить про присутність на фестивалі ширших контекстів, ніж тільки Слобожанщина та Галичини) мені випало трохи поводити містом чеських музикантів. Розмовляли вони між собою та зі мною здебільшого чеською. І мене щиро здивувало, як багато харків’ян, почувши цю мову та переплутавши її з польською, починали намагатися говорити польською, хто гірше, хто краще. Не менше це, звісна річ, дивувало й чехів. Що ж, приємна несподіванка на тему мовної компетенції моїх земляків, яка теж вийшла на яв саме завдяки міжкультурному обміну.
Роботу над взаємопізнання українців із різних регіонів життєво необхідно продовжувати. І чесно кажучи, тут актуальні не лише культурні мости між землями, розташованими одна від одної за тисячу кілометрів. Цього потребують навіть сусідні області. Перефразовуючи класика, так з’являється «чуття єдиної країни». Так відбувається взаємозбагачення. Так хоч якоюсь мірою упереджуються конфлікти й непорозуміння.
