Два кольори свободи
«15.08—21.08.2014»
...Це біомаса, зараз вона спить, а може поглинати всю органіку... Поки в ній немає мозку, вона ненаситна...
Професор ГЛАН. «Через терни до зірок»
• Як і 23 роки тому, вранці 20 серпня 2014 року над набережною Москви-ріки майорів український прапор. Щоправда, цього разу протримався він не три дні, а всього три години, а тих, хто його повісив езопівською юридичною мовою охрестили вандалами. Тоді, в дні ДКНС, український і російський прапори біля Білого дому були поруч, і їхня єдність символізувала прагнення обох народів повалити диктатуру, скинути окови імперії й жити далі вже як дружні сусіди, а не як сусіди по камері. Утім, тюремні звички не залишили того, хто сьогодні привласнив собі право вважатися старшим братом. Є такий розлад психіки — елевтерофобія, хронічний страх, який випробовує ув’язнений перед свободою, що штовхає його на будь-який новий злочин, аби тільки знову потрапити в звичну тюремну обстановку. Не те що цієї хвороби не було 1991 року. У тому самому переносному сенсі, що я написав на кілька рядків вище, члени ДКНС були схильні до саме цього розладу, який ми тоді, через меншу обізнаність зі складною термінологією по-простому називали консерватизмом, інерцією мислення або навіть старечим маразмом. Ось і тепер деякі коментатори знову готові побачити, як ретрогради з КДБ тягнуть Росію назад у СРСР. Це хто там вихідець з КДБ? Жалюгідний, за вислугою років підполковник Володимир Путін? Ні, Путін вийшов не з КДБ, а з відважних 90-х. Не в німецькому Дрездені, а в темних закутках мерії Санкт-Петербурга збивав він перші свої капітали на хабарах і махінаціях з експортом металобрухту. І коли в перші дні свого президентства він пожартував, що човен потонув, повірте, насправді її закопали, — там же, де закопані трупи всіх тих, через чиї життя в цих самих 90-х переступила нинішня російська політична еліта. Старі злодії в законі, банди 90-х, — вони не вижили в конкурентній боротьбі з тиранозаврами кримінального світу, — злочинцями в чиновницьких кабінетах. Росія відбула свій перший максимальний термін — 15 років перебування Путіна при владі, але той готує країні нову ходку, й вона, не знаючи іншого життя, приймає це із зарядом нездорового оптимізму.
• ДКНС колись погубило неправильне розуміння ролі телебачення як інструменту управління активністю суспільства й повна довіра до західних кліше про СРСР. У останні десятиліття золотого заходу СРСР на Заході дипломати й журналісти полюбляли поміркувати про те, що балет — головна гордість більшовиків. Ну, пам’ятаєте в західних фільмах — якщо генерал КДБ, то обов’язково дружина балерина, як у фільмі балетна вистава Большого театру, то неодмінно все Політбюро і вся Луб’янка на виставі — добре, що рукою подати. Це все через те, що з успіхами радянського футболу на Чемпіонатах світу і Європи якось не складалося, а от гастролі Большого театру від Лондона до Токіо проходили при неодмінних аншлагах, тому що радянський футболіст на захід не втік жоден, зате Олександр Годунов ославив себе і радянський балет на весь світ... Ну, й на згадку про безсмертного Дягілева, звісно, — просто як сторічна традиція, почата ще з початку століття.
• Ой, до речі про Дягілева. У вівторок в Іловайську затримали одного з найманців терористів Юрія Юрченка — французького громадянина, не багато ні мало режисера, драматурга, поета, президента театральної асоціації «Les Saisons Russes» («Російські сезони») — саме так. Ті самі дягілевські «Російські сезони». Тепер, щоправда, їх, напевно, варто було б перейменувати в «Новороські», але проводити їх однозначно краще на Блакитному узбережжі, а не в Донецькій області, де із завсідників балетних постановок у найкращі роки історії міста була хіба що Люся Янукович.
Ага, так от, про радянський балет. Коли 19 серпня цей самий радянський балет заповнив собою ефір усіх нечисленних радянських телеканалів — їх і було-то у великих містах від трьох до чотирьох — радянські громадяни чомусь не сповнилися гордістю за свою країну та її балет, а вийшли, принаймні в Москві, на вулиці. Виходить, і справді, окрім західних дипломатів, Політбюро і КДБ, ніхто у нас цим балетом не цікавився. Але наш народ на балет не купиш. І треба ж було всього по одному каналу «17 миттєвостей» чергувати з «Щитом і мечем» і «Варіантом Омега», по другому запустити вінегрет з чогось латиноамериканського, ну а по третьому й зовсім запустити американські бойовики з французькими кінокомедіями. Заради свого улюбленого видовища радянські громадяни витримали б навіть рекламні паузи з вождів, що сякалися, а історична промова Бориса Єльцина з броньовика якщо й була б виголошена, то перед жалюгідною купкою інтелігентів, які з 1968-го віддавали перевагу Луб’янці й Кащенко перед всіма хітам радянського телебачення.
• Добре, що минули десятиліття, й з цього гучного провалу було засвоєно належний урок. Нікому не цікавий балет, і дядьки в імпортних піджаках, які з академічним пафосом міркують у «Міжнародній панорамі» про соціальну боротьбу американських трудящих, про англійських шахтарів або національно-визвольну боротьбу якогось там чергового екваторіального племені. Настала епоха телешоу. Спершу ми дивилися З’їзд народних депутатів, після ДКНС і розвалу Союзу багато хто на роки підсів на парламентські телеканали. Але 2000-ні дали нам повноцінні політичні шоу — вже не в Раді, а в телестудії, де ряджені парламентарії розігрували постановочні сцени з безконечного реаліті-шоу під назвою «політика на пострадянському просторі». Уже не треба ходити в Раду — тут один депутат може з кіпою карток проголосувати за пару фракцій. Найважливіше для політика, це картинка у Шустера. А телекомікси з супергероєм Олегом Ляшком, переодягнутим у чоловіче вбрання, дають йому голосів виборців більше, ніж тисячі реальних справ тих часом безвісних волонтерів, які тягнуть сьогодні на своєму горбу непідйомний тягар постачання української армії. Звідки такий ефект? Та тому що волонтерів тисячі, але мільйонам інертних українців, тій самій біомасі, приємно усвідомлювати, що якийсь супергерой робить усе за них, поки вони в безвольному жаху застигли біля своїх блакитних екранів. Їхні голоси, віддані за телеполітика, служать їхній хворій совісті індульгенцією, створюють їм ілюзію співучасті у загалом великій справі, якою живе сьогодні країна. Зараз нарешті відключили трансляцію в українських мережах 14 російських телеканалів, але хто відключить українські, підміняючи реальне життя віртуальною реальністю телевізійної України.
• Небезпеку цієї віртуальної реальності для суспільства демонструє сьогодні Росія. У суспільстві, перетвореному роками пропаганди на безлику біомасу, вона підміняє собою мозок і здатна за лічені тижні перетворити суспільство споживання на суспільство-хижака, готового пожерти будь-якого призначеного йому ворога — ворога внутрішнього й ворога зовнішнього, для якого будь-яка органіка, все живе поза ним, — лише їжа, лише його законна здобич, призначена хіба що наситити його невтамований голод. Пострадянська Росія почалася з першого ресторану Макдональдс на Смоленській площі Москви, відкритого в січні 1990-го, і, схоже, її кінець ознаменований закриттям мережі американських ресторанів. Суспільства споживання в Росії не вийшло, й голод біомаси, як за радянських часів, задовольнятиметься ілюзією імперської величі. Росія знову йде своїм шляхом. І поки кишенькові пропутінські праворадикали й нацисти у Франції міркують на тему повернення до голлістських принципів зовнішньої політики, за цією димовою завісою вже в Росії путінський режим завішує знамените деголлівське гасло «Європа від Атлантики до Уралу» слов’янофільським рядном «Росія не Європа».
На цьому тлі український прапор на сталінській висотці на Котельницькій набережній не лише знак солідарності з народом України. Це ще й трепетний промінець надії для самої Росії. Хвороба уразила не весь народ, у його тілі ще є здорові клітини, здатні до опору хворобі. І як далекого 1991-го росіяни, які не побоялися лягти під танки путчистів у Москві, додали українцям волі до здобуття незалежності, так і сьогодні Україна може стати для росіян прикладом змін, прикладом оздоровлення суспільства та держави. Якщо у нас вийде, неодмінно вийде й у них. 20 серпня всього три години. Але хто знає, варто лише почати, й навіть у Росії повітря зможе наповнитися свободою.
