Джурджулешти: лімес західної цивілізації, кордон України
- Що везеш? – запитав у мене молдавський митник на кордоні у Джурджулешти.
- Нічого, ‒ чесно відповів я.
- Так а нащо тоді їдеш? – хитро примружився він.
Я не знайшовся з відповіддю, а державний службовець тимчасом заходився перевіряти мої документи. Кордон був пустим і безлюдним, лише ледачий собака вилежувався на потрісканому асфальті, гріючись під променями травневого сонця. Зрозумівши, що я немісцевий, не з Одещини, митник почав прискіпливіше оглядати мої папери. Якоїсь миті він навіть витягнув щось на кшталт кишенькового мікроскопа, під яким довго роздивлявся голограму технічного талону мого авто.
Йому було незрозуміло, що хтось настільки здалеку може перетинати кордон саме тут без якоїсь серйозної мети. Я не сказав йому про туризм, бо це звучало б абсурдно – адже пощо комусь заїздити на 430 метрів молдавської території, що тут можна побачити, на фоні чого зробити фото? Де-факто, тут мав би бути кордон із Румунією, але в 1999 році Україна віддала ці кількасот метрів Молдові, що збудувала на цьому місці порт і завдяки виходу на Дунай стала майже морською державою. Взамін Україна отримала кількасот метрів автошляху біля села Паланка, що з’єднував північну й південну частину Одещини. Дехто навіть говорив, що цей обмін, не аж так потрібний і вигідний Україні, було здійснено для того, щоб підтримати Молдову, подарувати їй важливий інструмент для розвитку, збагачення.
Для чого такий крок Києву, невже Україна така шляхетна держава, що не може розвинути сама себе, але підтримує інших? Відповідь проста: зміцнення Молдови зменшувало шанси цієї країни приєднатися до Румунії; ідея «великої Румунії», зрозуміло, не подобалася нікому, крім румунів, тому Україна (чи її тодішні покровителі у Кремлі) й обрала стратегію «розділяй і пануй». Таким чином у кордон між Україною й Румунією вклинилася, розштовхуючи плічми оточуючих, Молдова – достоту як баба на базарі, що раптово вигулькує серед двох кіосків і на своєму стільчику розкладає на продаж пиріжки. Велика геополітика зводилася тут до двох сіл – Джурджулешти й Паланки, і все це в сумі вже було вартим туризму, але як я міг це пояснити офіцеру молдавської митної служби?
Огляд тривав майже годину, але нарешті ця мука закінчилася, мене відпустили, і я ще хвилин десять проїздив чотириста метрів молдавської дороги, розбитої глибокими кратерами ям. Румунський кордон я проїхав швидко і без жодних запитань, виїхав на дорогу чудової якості, а по тому, що машину перестало божевільно трясти, моє тіло відчуло, що кордон, а може й лімес, я таки перетнув. Дорога вела мене до Констанци, давньогрецького порту Томіс, в якому дві тисячі років тому відбував заслання Публій Овідій Назон.
Чи перетинав Овідій кордон у Джурджулешти? Ні, і якщо вже уявляти його у цьому місці, то він швидше за все був би митником – освіта в поета була юридичною. Зрештою, адвокатський досвід відчувається в самій структурі його віршів – вони побудовані логічно, автор вміє наводити аргументи і переконувати, а за потреби й уміло маніпулює. Хоча самого себе він захистити таки не зміг – і з гнівної волі імператора Авґуста поета Публія Овідія Назона було заслано у самісінький кінець світу, на лімес західної цивілізації.
Але давайте повернемося на початок. Ні, не в Сульмону, де народився Овідій, а в в молдавське село між Україною й Румунією, на самісінькому лімесі римської цивілізації ‒ Джурдулешти. Що я там загубив? Мені захотілося зрозуміти свого улюбленого поета, Овідія, краще, і я наївно думав, що коли ступлю на землю, на яку ступала і його нога, то почну розуміти краще всю Східну Європу, символом якої можна вважати Овідія. У молдавському Джурджулешти, на Дунаї, такі думки напрочуд своєчасні: в часи Овідія тут був кінець імперії, кінець західної цивілізації, за яким уже жили варвари.
Минуло дві тисячі років, але тут же, на цьому ж місці, сьогодні по Дунаю проходить інший кордон – між ЄС і НАТО з одного боку, й Україною з іншого. Можна припустити, що Україна не стала членом ЄС, бо з брюссельських вікон наш, український берег Дунаю досі виглядає варварським. Як відомо, Римська імперія славилася своїми дорогами, тоді й виникла приказка «всі дороги провадять до Риму». І досить нині оцінити якість доріг, які з українського боку майже відсутні (місцеві люди кажуть, що тут доріг немає, є лише видимі на землі напрямки), і рівнесенький асфальт з румунського боку, щоб повірити в те, що кордон, лімес західної цивілізації й досі існує, досі проходить тут. Ось уже дві тисячі років. Чи вдасться нам колись його перетнути?
