«Ему немного подпоешь...»
«11–17.09.2020»
Поки вся увага в нашій країні й у світі прикута до пандемії коронавірусу, на Україну насувається інша біда. — «Щодо Зеленського ми всі — мікроби», — вже не знаю, чи за дорученням, чи самочинно, від імені членів фракції «Слуга народу» чи то попередив, то чи пригрозив журналістам народний депутат Олександр Качура. Covid-19, традиційні одразу кілька за сезон штамів грипу, мікроби від «Слуга народу»... — Схоже, на нас із вами чекає непроста осінь і, як за стандартами глобального потепління, атипово важка зима.
З відомою часткою фантазії можна було б припустити, що нинішній корупційний конфуз із депутатом від «Слуга народу» Олександром Юрченком трапився з вини Олексія Гончаренка. Той ще в грудні 2019-го дав порівняно гучну як для такого інфоприводу прес-конференцію, на якій серед фігурантів розслідування НАБУ «за фактом протиправних дій парламентаріїв від фракції «Слуга народу» при здійсненні ними законотворчої діяльності» прозвучало й ім’я Олександра. Той було налякався ненадовго... — А там про поправку, яка вдарила по табачниках (з маленької літери)! (Нагадаю, йдеться про корупційну щурячу метушню на ринку тютюнових виробів, яка обійшлася державному бюджету в мільярди гривень несплачених податків). Порівняльне порожнє. Куля з гучним свистом пролетіла повз, і Олександр Юрченко, керований помилковим відчуттям безпеки, з подвоєною енергією продовжив обробляти свої головні справи.
Не буду стверджувати, що особливий комітет національного парламенту, що займається питаннями вивезення та переробки сміття, це українське ноу-хау. З огляду на те, що для України це давним-давно в цивілізованій частині континенту вирішене питання залишається каменем спотикання, інструментом політичної боротьби (згадаємо львівську сміттєву кризу), питанням міжнародної політики (з огляду на дану Україною Євросоюзу ще в 2017 році урочисту обіцянку вирішити проблему з відходами), зважаючи на десятизначні цифри в євро приватних комерційних інтересів, які стоять за рішенням цього питання, нехай буде, до ухвалення відповідного закону, парламентський підкомітет. Питання викликає навіть не особлива парламентська структура, а те, що питання підготовки законодавства щодо вивезення та переробки побутових відходів у цьому підкомітеті вирішуються в закритому режимі. У режимі такої секретності, якій міг би позаздрити парламентський комітет з питань національної безпеки, оборони та розвідки. — Що вони там за закритими дверима щодо сміття вирішують ?! Я б уже почав хвилюватися на місці тих, хто сидить у Кремлі.
Створена ще Радою минулого скликання корупційна годівниця, якщо судити за оприлюдненими НАБУ даними прослухування, яка діє на тих самих фінансових принципах і при «нових обличчях» «Слуг народу», — ось що представляє очолюваний Юрченком парламентський підкомітет. Далеко не єдиний такий у контрольованій «слугами» Верховній Раді. Нехай пробачать мене ті, хто після прочитаного очікує нищівної критики чинної влади. Неприємна для багатьох нинішніх опозиціонерів правда полягає в тому, що конкретно ця корупційна історія почалася за кілька років до того, як Юрченко з товаришами прийшов у підкомітет, у якому за минулого скликання «старі обличчя» «бавилися» тими самими «плюшками». Це по-перше.
По-друге, депутат Олександр Юрченко трохи не вписується в зазвичай тиражоване в мережі кліше «типового слуги народу». Він не КВКшник, не співробітник, не юрист, не візажист і не шофер «Кварталу 95». — Звичайний середньої руки активіст, яких багато, який покрутився навколо пари-трійки галасливих за масштабами мого рідного Голосіївського району Києва проєктів. Устиг попрацювати в «Укропі», помічником депутата від «Свободи»... Пройшов на Окрузі в Раду не завдяки якимось реальним заслугам, а на експлуатації партійного бренда. Якби склалась історія з останніми парламентськими виборами інакше, він цілком міг би опинитися в Раді від будь-якого партійного проекту, якому у виборчому списку міг би видатися корисним такий активіст. Історія Олександра Юрченка — це історія не однієї якоїсь особливо неправильної партії, це історія чинної системи, яка не змінюється ні за якої, нехай навіть уявної радикальної, зміни облич.
Уже коли збирався почати писати цю колонку, трапилось на очі інтерв’ю одного з патріархів серед нинішніх українських політтехнологів Ігоря Гриніва «Лівому берегу». Відчуваючи, де пахне смаженим, Соня Кошкіна винесла навіть у заголовок його цитату про місцеві вибори: «Раніше місцеві були нікому не цікаві, а сьогодні боротьба йде за кожне село». Багато років тісно пов’язаний із Петром Порошенком, Ігор Гринів не забув пояснити це успіхами децентралізації. Хоча насправді, при Президенті Зеленському, ця найважливіша за останні роки реформа була перекручена і багато в чому повернена назад. Цінність кожного місця біля бюджетної годівниці, нехай навіть на рівні села, зросла насамперед через те, що Банкова і Кабмін, через зростання з кожним новим призначенням рівня некомпетентності, стрімко втрачають контроль над економікою і регіонами. А суди всіх рівнів, включаючи Конституційний, в ейфорії безкарності від кругової поруки в цій гілці влади, фактично зв’язують руки антикорупційним інститутам (тож історія з Юрченком може виявитися останньою). Від Ради до найвіддаленішого села країною пронеслось «Збагачуйтесь!» Ну а, як ще минулого року в Трускавці пояснили новим обличчям, усього-то й потрібно для цього проявити до президента лояльність: «Ему немного подпоёшь — и делай с ним что хошь!» — «Мікроби бувають не тільки шкідливими, а й корисними. Щодо Зеленського ми всі — мікроби. Ми не є великими політиками, якими дехто себе вдає через рік».
