Everything in Its Right Place
Люблю масові гуляння в великих містах... Не так. Люблю ті міста на ранок після масових гулянь – коли залишені посполитими купи непотребу ретельно підчищають панянки в елегантно яскравих жилетах. Спеціально навчені люди. Смітити бо може кожен дурень, а збирати розкидане – тілько професіонал.
Найкраще визначення сміття, на яке я натрапляла, належить антропологу Мері Дуглас. Речовина не на своєму місці. Папірець у течці – документ. Папірець на підлозі – сміття. Гній на грядці – добриво. Гній на тротуарі – сміття. Співачка на сцені – концерт. Співачка у парламенті – сміття.
Час від часу поширюють якесь есе чи чиєсь інтерв’ю, в котрих пояснюють: всі проблеми нашого суспільства від того, що маємо обмаль професіоналів в своїх сферах і ще менше стрічаємо професіоналізму як принципу дії всієї системи. Людина не на своєму місці. Не нове і вічно на часі. При тому, що ніхто на свою адресу такі коментарі прийняти не годен, то ясно.
Бачили колись, як карає професійна спільнота неадекватно-самовпевнену якусь свою одиницю? Нереально просто: вона створює благодаті умови, щоб ця людина уповні продемонструвала власну некомпетентність. Цього, по правді, і достатньо. Прості шокові дієві педагогічні методи, а головне – неочевидні для сторонніх спостерігачів. Сміття ж бо з хати не виносять. От тільки успішність професійної спільноти полягає, між іншими, у здатності перевести приватні проблеми у публічні питання, скеровані до плідного обговорення.
Коли говорять про професійну спільноту, нечасто вживають поняття «проект», «мережа» тощо. А шкода. «Мережа» на відміну від «громади», «спільноти», «колективу» т.і. містить в собі уявлення про індивідуальність і унікальність. Мережа твориться з волі учасників і так само розпадається, в односторонньому порядку. Не стосунки, а відношення. Не можна до такого присилити, але можна спокусити(ся)… Є такий симпатичний публічний персонаж, який зве себе «колишнім інтелектуалом». І це лише почасти жарт. Нас здатен поєднати спільний для всіх страх професійної невдачі. Натомість, здається, поєднує гуртовий жах перед успіхом.
Була недавно у Львові на лекції про культурну критику. Удатна і визнана в цій галузі лекторка розумно розповідала, що то воно є, чим різниться від культурної журналістики, як такі тексти писати і для кого. Юні дівчата в залі слухали і занотовували. А наприкінці одна з них спитала: «А перед тим, як собі писати аналіз культурної події, чи треба прочитати статті конкурентів?». І я побачила, як змінилося обличчя викладачки. Точно: прозвучало її особисте слово-сигнал – «конкурент».
У мене теж є маркер персонального граничного жаху у розмові з товаришами по роботі. Це коли він/вона каже: «Я роблю це з любов’ю!». Не треба тієї любові, будь ласка. Просто робіть якісно, результативно, відповідально – професійно, тобто.
Відповідь тоді, на лекції, була жорстка і глибока: «Не зробивши ще нічого в цій галузі, ви називаєте колег конкурентами». І це не була репліка про корпоративну етику. Це був крик про нездатність побудувати професійну спільноту, більше того – про саму відсутність такого завдання на порядку денному.
А спитати-но пересічного «робітника культури»», чого саме цієї миті найбільше він/вона потребує – майже 100% отримаєте у відповідь: «Однодумців, соратників, команди, партнерів». Коротше: широкої мережі професіоналів. Ширше: налагодженої процедури ресайклу.
Повертаючись до аналогії зі сміттям. В одній чудернацькій німецькій п’єсі герой «експертно» зациклений на сортуванні відходів і їхній переробці. Одного дня він натрапляє на якусь річ (навіть так – Річ), яку не здатен класифікувати. У фіналі – повне безумство і самогубство; передбачувані… Криза сміттєзвалищ, еге ж, саме вона. І стає та криза очевидною тоді, коли очі виїдає дим від чергових пожеж поблизу культурних столиць.
Здається мені, що з явною проблемою «людина не на своєму місці» так само, як і з нагальною бідою «речовина не на своєму місці», можна працювати у два способи.
Перший: зібрати гроші під якійсь, скажімо, неясний податок, налагодити заводи та інші університети з утилізації. Тільки не уточнюйте заради самозбереження, що з тим непотребом робитимуть і хто це робитиме. А ми з вами за все це заплатимо. Не хочете платити – купуйте екоторби і звертайтеся за послугами до фахівців, перевірених попередньою співпрацею.
Другий варіант: ретельне сортування і селекція уже на першому етапі споживання. Акцент на вторинній сировині, тобто. Без додаткових грошових витрат знайти своє місце тільки-но спожитій речі і підібрати людині роботу, яка відповідала б її практичним навичкам. Маю тут підказку щодо професійних спільнот (пошепки, щоб не сполохати): реформа додаткової освіти.
Але чому обидва ці проекти мені здаються утопічними? Не в сенсі нездійсненими принципово, а в значенні – не за нашого з вами життя реалізованими…
Зосереджені тітки у жилетках згрібають сміття. Вони працюють – значить, розважальні масові заходи закінчилися і почалася марудна індивідуальна праця.
