Феміністичний марш: back to the USSR?
Восьмого березня у Києві відбулася акція, названа її організаторами Феміністичним маршем. Вона широко висвітлювалася мас-медіа як головна подія цього дня: в режимі онлайн її транслювало Радіо «Свобода», інші ЗМІ, фоторепортажі та розповіді про це дійство негайно помістили на свої сайти провідні інформагенції. Тож усі охочі мали змогу спостерігати його хоч і з дистанції, проте в усіх подробицях, склавши цілком обґрунтоване враження про цей марш на основі побаченого.
У підсумку не знаю, як кого, а мене Феміністичний марш засмутив.
Справа навіть не у суто політичних гаслах з помітним змістовним акцентом, які фігурували на марші у вигляді транспарантів і скандування, як-от: «К черту ваш патриотизм – всем нам нужен феминизм!», (варіант: К черту ваш патриотизм – наш выбор КВИР и феминизм!»), «Ні – насильству всіх форматів від роддомів до військоматів», «Права жінок – права людини!», «КВИР, мир» (КВИР – слово, що позначає прихильників нестандартних сексуальних вподобань, від ЛГБТ до секс-комун) тощо. Бо ж ні для кого, хто має елементарні знання про технологію діяльності Луб’янки, не таємниця, з яких джерел (бодай навіть через західні фонди) фінансуються «борці за мир» у сучасній Україні; до речі, в українській мові відсутнє слово «родлом», є натомість «пологовий будинок», отож маємо зайве свідчення змістовного «перекладу з російської» начебто феміністичних гасел. Але справа в іншому.
Не сумніваюся, що чимало учасниць й учасників Феміністичного маршу не знають про їхнє використання «втемну» і вважають себе революційними борцями з реакційними силами. Що ж, такі сили справді в Україні існують, але ж хіба революційні настанови скасовують обов’язок логічно мислити?
От, скажімо, в інтерв’ю Радіо «Свобода» співорганізаторка Феміністичного маршу у столиці Марина Герц назвала маніпулятивною позицію Інституту національної пам’яті щодо скасування відзначення 8 Березня як державного свята та неробочого дня. За її словами, відзначення цього дня почалося до створення СРСР після проведення «Маршу порожніх каструль», коли жінки у Нью-Йорку вийшли за свої трудові права. «Це гра на «декомунізації» і спроба фактично відібрати можливість вийти цього дня на марш, тому що такі акції зазвичай проводять удень. Цього року 8 березня – посеред робочого тижня. І мені здається, що якби вихідний було скасовано, це також вплинуло б і на кількість людей, які могли б вийти на марш і заявити про свої права у день прав жінок», – заявила активістка. Цікаво: а як же тоді борються жінки за свої права майже у всьому світі, де цей день не є вихідним? І невже ж у Туркменістані, Таджикистані, Анголі, Замбії, КНДР, Мадагаскарі, Монголії, Уганді й Еритреї, де цей день неробочий, у жінок кращі умови для боротьби за свої права, ніж у сусідній Польщі, де у 80 містах щойно пройшли масові феміністичні акції? І з якого дива тоді найбільші права жінки собі вибороли в тих державах, де 8 Березня ніколи не було неробочим днем? І, нарешті, якби 100 років тому в Російській імперії 8 березня (воно ж 23 лютого за юліанським календарем) було неробочим, то чи розпочалася би цього дня революція? Чи не звелося б усе до «відзначення» свята «за чаркою чаю»? Ба, навіть в СРСР ще до визнання у 1966 році 8 Березня вихідним днем головні події щодо соціальних прав жінок уже відбулися, включно з польотом першої жінки-космонавта, і додатковий вихідний звівся якраз до тієї «чарки чаю»…
А от активістки розтягнули чималий транспарант «Ні – декомунізації прав жінок» і гордо пройшли з ним вулицями Києва. Які, цікаво, права мали жінки СРСР за комуністичної влади? Славити партію? Народжувати солдатів? Вкладати залізничні рейки? Скаржитися до парткомів на чоловіків? Бути «обраними» до декоративних Рад різних рівнів за затвердженими «згори» списками? Чи мати «грандіозну» декретну відпустку – 56 днів до народження дитини та 56 днів після, поєднаних із «величезною» державною допомогою у разі, якщо продовжували відпустку до досягнення дитиною року, – 35 рублів на місяць (при цьому ті, хто до народження дитини не працював на офіційній роботі та не вчився на стаціонарі, ніяку допомогу, крім 30 рублів при народженні першої, другої й третьої дитини, взагалі не отримували)?
І взагалі – нинішнім «правозахисницям» варто було би перш, ніж виступати проти «декомунізації прав жінок», поспілкуватися з учасницями реального правозахисного руху в СРСР, які пройшли через тюрми та табори…
Так, в Радянському Союзі надавалися певні соціальні пільги жінкам-героїням і самотнім багатодітним матерям, але ж у нацистській Німеччині теж такі пільги існували (як на ті часи, ще масштабніші). Проте уявляю собі гасло: «Ні – денацифікації прав жінок»… Чи, може, в уяві учасниць маршу існує «хороший», «рідний», «добрий» тоталітаризм?
І взагалі: якщо за умов реального, а не вигаданого фантастами комунізму жінки – як і всі інші підданці СРСР – не мали жодних політичних (а тому й інших) прав, лише пільги, реалізація яких залежала від лояльності до влади, то вислів «декомунізація прав» узагалі беззмістовний, чи не так? А між тим він став одним із головних на Феміністичному марші…
Інше чільне гасло маршу (і не тільки феміністичне) має такий вигляд: «Особисте – це політичне». Я ще якось розумію, коли з цим гаслом західні ліворадикали різного ґатунку. Мовляв, тільки таким шляхом можна подолати негативні моменти в особистій сфері, у сімейних відносинах, у ставленні до нестандартних сексуальних орієнтацій, у вихованні дітей. Але ж хіба в СРСР не був повною мірою втілений цей принцип? Від «міцних радянських сімей» під опікою парткомів до відправки за колючий дріт «ЧСИР» - «членов семей изменников родины», включно з дітьми, тільки за те, що вони були членами таких сімей? І хіба в нацистській Німеччині не проводився в життя такий самий принцип? Ясна річ, особисте так само підлягає регулюванню писаним і неписаним правом, як і всі інші сфери людського життя. Проте невже не зрозуміло, що його політизація – це симптом тоталітарної практики?
І це ще не всі свідчення відсутності логіки мислення і знання історії деякими (схоже, що ключовими) учасницями Феміністичного маршу. Сумно, що цим вони дискредитують справжній фемінізм в очах не лише прихильників «чоловічого шовінізму», а й більшості українського жіноцтва. Сумно, що між абсурдно-радикальних гасел загубилися справді актуальні вимоги. Сумно, що ті, хто сьогодні заявляє про себе як про феміністок, на голову нижчі за тих жінок-трудівниць, які сто років тому обстоювали жіночі, вселюдські та національні права і свободи в Російській імперії…
