Фру-фру
Отримувати задоволення від відсутності задоволень можна, але навіщо? Краще йти їм назустріч, що й зробила, вирушивши на виставку колекції музею історії моди Марини Іванової. Вбрання XIX — XX століть (до 1940 р.), можна сказати, миттєво, вже вкотре підтвердило вічну істину: жінка стає бажаною, коли сама себе такою відчуває. Кружляючи між манекенами, насолоджуючись речами, яким відпущено життя довше, ніж їхнім хазяйкам, дивувалася тому, що справжня жіночність не зникає з роками, вона так само туманить, огортає, мучить і надихає, і зоряний час усіх цих речей з декількох епох, власне, невичерпний, якщо присутня щирість у відборі, делікатність і знання історії костюма при реставрації, тремтливе ставлення до біографії надбань, які збиралися понад 30 років. Слухаючи пояснення напрочуд милої хазяйки колекції, спробувала поглянути на все ніби з-під гостросюжетної старовинної виточки, з-під п’яточки позолоченого черевичка 32 розміру (як у Попелюшки), з-під мереживного комірця, з-під чудового білого вбрання для денного чаювання, з-під стрічки для капелюха, з-під муфти, бісерної сумочки... Перші хвилини промайнули, і вже відчуваю, що не зможу сказати — як добре, що «я больна не вами...» Ні, все змістилося, проникло, зовсім не питаючи дозволу, в думки, загостривши передчуття зустрічі з таємницями жіночого світу. Втім, які таємниці? Адже сама жінка і все начебто знаю — нагадувала собі, та не складалося. Далека загадковість, знайома лише з книг і фільмів, при безпосередньому стиканні з тим побутом стала керувати сприйняттям за своїм сценарієм, і крізь серпанок образної відвертості всіх цих суконь, спідниць, блуз, накидок, білизни, капелюшків, парасольок, сумочок, віял легко формувався свій відеоряд, своє кіно. Голос Марини вже звучав ніби здалека, мені здавалося, що корсет на пишній шикарній пані зі старовинної фотографії сам, кокетуючи, розповідає про свою особливу роль в її житті. Вранці багата пані могла викликати спритну служницю, яка майстерно вміє затягувати корсет, і замовити — сьогодні талія має бути 45 сантиметрів для нового вбрання. Причому справжній розмір жінки був вторинним, все було поставлено на вівтар краси. Замовила б 38 сантиметрів — забезпечили б. Якщо не виходило зашнурувати панночку жіночою рукою, викликали спритного і сильного слугу-чоловіка, з тих, хто вправність і одягне, і роздягне за потреби. Остаточний результат був завжди скасований.
Ціла філософія до підходу програмування звуків при ходьбі просто приголомшує. Для того, аби досягти особливого шелестіння спідниці, точніше чисельних нижніх спідниць, змагалися справжні віртуози, своєрідні звукорежисери. Ретельно підбиралися тканини, так, аби вони не ворогували, а грали в свою, лише їм зрозумілу гру: де потрібно, тверда тканина стикалася з ніжною і слухняною, а та — підкорялася в усьому першій, відчуваючи ніби тверду руку, вносила свою ноту, пом’якшуючи і подовжуючи звук цього нез’ясовного шелестіння, ефекту, що має навіть назву, — «фру-фру». Пам’ятаєте, так звали коня Вронського, не інакше як під чарівливістю наближення бажаної жінки, адже очікування уловлювало зустріч вже здалека, шелестіння немов бігло попереду.
Раптом розумію, що, напевно, і не було нічого більш спокусливого для чоловічого вуха, аніж це фру-фру. Та й жінка, певна річ, такою себе відчувала. Мені стало шкода сьогоднішніх чоловіків, таке вишукане меню їм і не світить. Майже випарувалася загадка.
Втім, складний своєрідний високий гастроном моди теж, напевно, втомлює, і так іноді захочеться щирого гарячого коржика, аби відчути особливе щастя бути собою. Ось цього пані минулого дозволити не могли, заспокоїла себе.
Бабуся Марини була віртуозною кравчинею, яка в роки військових лихоліть 41—45 років минулого століття врятувала сім’ю від голоду: безупинно перелицьовувала нескінченні шинелі і кітелі, дорослі та дитячі речі. Через багато років вона навчила дівчинку Маринку, якій, природно, хотілося пограти з подружками, шити. Шити і розпорювати, шити і розпорювати, поки рука не відчує чистоту роботи, не звикне до цього. Поступово все перетворилося на досвід і професіоналізм, обростаючи особливим даром допитливого співрозмовника, адже з кожною річчю, яка потрапляє до експозиції, збирачка шепочеться, допитується і ловить на хитрощах, обмацує і захоплюється. Воно ж, все це вбрання, в музейному режимі поводиться по-різному: одне швидко втомлюється, ніби перестає ритмічно дихати, інше мимоволі розцвітає від глядацької уваги і грамотно розраховуючи свої сили, тримає удар, третє, схоже, і зовсім спить, переконане, що й без того рум’яне та гоже.
Одного дня на аукціоні в Лондоні Марина придбала старовинну весільну сукню зеленого кольору. Вона так і називалася: «Зелене яблуко». Тоді вважалося, що вбрання такого кольору — на щастя, оскільки приносить родючість. Разом із сукнею вручили і повне досьє не лише на колишню хазяйку вбрання, але й родовід народжених у цьому шлюбі дітей, а з часом — і онуків. Отже, в експозиції всі речі — з біографією, інколи зигзаги яких приголомшують.
Звернула увагу на колаж з тичинками для капелюшних квітів. Ці крихітні букетики були знайдені на горищі старого особняка. Виявилось, що там упродовж довгих років жила вірменська сім’я — батько й дочка. Вони заробляли на життя своїм ремеслом, можна сказати, філігранним. Купила їх Марина випадково у колишньої нашої співвітчизниці, яка переїхала до Америки років 10 тому і придбала цей будинок.
Чоловік, сміється Марина, мені, буває, докоряє: краще б собі обновку купила; трохи бурчить. Ось і мої п’ять жінок (манекенів), що зараз на реставрації і тому прижилися в нашій головній домашній кімнаті, його лякають. Я ж весь час їх пересуваю, працюючи, змінюю місце. Він вночі інколи встане і на яку-небудь талію або ноги наткнеться. І починається: скільки можна, хто вони — ці баби — у мене начебто одна дружина. Правда, все швидко втихомирюється, сім’я давно вже переймається моєю пристрастю. «Блошині» ринки для нас — найкращі місця для прогулянок. Ось і дочка нещодавно з Болгарії привезла чудове старовинне віяло, він нині вже в експозиції.
З’явилися і віддані прихильники Марининого музею. Наприклад, один хірург приходить на виставку так часто, що вже сам може проводити екскурсії. Він приводить своїх друзів, придбав понад 50 розмножених старовинних гравюр із зображенням витончених жіночих силуетів. Звичайно, в дивних вбраннях минулих епох. Ці картинки розвісив у своєму кабінеті і стверджує, що працездатність і настрій від такого оточення різко підвищилися. Ось що може жінка навіть з листівки, якщо відчуває себе бажаною.
Саме ж життя все шелестить і шелестить, шелестить і шелестить, ніби на побачення біжить. Фру-фру, фру-фру...
Якби змайструвати й собі що-небудь з таким загадковим ефектом, отаке миле, але не мармеладне. Та, боюся, професія мене не зрозуміє. Отже, протримаємось на одній жіночності, а вже як її підкреслити, вчити не треба.
Вічний полон.
