Гаманець із Монте-Карло
Кольору в’ялених помідорів, витончено шкіряний, без зайвих прикрас — такий не чекає, та й немає потреби, щоб його хвалили, — він народився в такому місці, що будоражить авантюрами, відчайдушному на перший погляд, в оточенні дивовижної розкоші, і тому вирішила, що новому гаманцю треба сформувати правильну орієнтацію, а отже, сфотографуватися, піднявши його високо над головою, на тлі казино. Велика дзеркальна куля, встановлена на газоні перед його входом, як фейс-контроль, миттєво встановила: так, ця пані-travel тут була, навіщось розмахувала порожнім гаманцем, притуляла його до рогу достатку у фойє, ніби збиралася всі монети потрібного кольору перекласти з його скульптурної ємкості до свого гаманця. Переконана, все було недаремно — коли повернемося додому, вселяла гаманцю, дозволь смакувати успіх у Києві, не обтяжуючи себе вічно оновленими тарифами, щоденними фактами викриття та ув’язнення. Доля підготувала моєму гаманцю життя, повне несподіванок, як на швидкісних трасах — від гонорару до гонорару. Нічого, звикне.
У Ніцці, до речі, місті, що в уяві сяє та виблискує, досить багато бідних, багато некурортного галасу, та й у Каннах, зауважила, прогулюючись відомою набережною, зізнаюся, обов’язково торкаючись навіщось пропіарених синьо-блакитних стільців, схоже, уявляючи себе серед кінозоряної першої лінії, кожного вечора бачила, як старий, а може, й не старий бородань, обшарпаний, без віку, вкладався перед дверима бутіка, використовуючи заглиблення біля входу як ліжко. Та й окрім нього було достатньо простягнутих рук. Просили і у мене, не підозрюючи про мою гривневу сутність. Звичайно, клімат тут не ворожий до безхатчинків, але в квітні було доволі прохолодно і вітряно, і коли позувала з гаманцем, сильний до непристойності, потужний вітер, ледве не зірвав захисні окуляри. Гід Олена тут же зауважила, що тепер бере в ці місця лише пластмасові окуляри не дорожчі за п’ять євро (у цей момент дуже важливо пригальмувати бажання ділити і множити), оскільки у неї три пари дорогих оправ були розбиті саме за участю морських поривів. Можливо, від цього у мене весь час був вітер у голові — в прямому і переносному сенсі. Квітень на узбережжі (що французькому, що іспанському), переконалася, перетворюється на абсолютно геронтологічний курорт. До високого сезону ще є шматочок часу, коли заповнять всі пляжі, набережні, кафе, ресторанчики молоді голоси, а поки що поглянеш довкола — ніби дитячий садок третього-четвертого покоління вийшов на прогулянку: у веселих штанцях, прагматичних стилізованих безрукавках, з вічними різноколірними шарфиками, які зобов’язані освіжити втомлену шкіру, відволікати від кульгавості, надавати пікантності у вічному бажанні здаватися молодим і бадьорим. Вони намагаються виглядати молодшими не за допомогою косметики (в цьому віці вона, якщо переборщити, лише підкреслить відверту втому). Вони підживлюють себе (і, головне, мають можливість) тим, що, не плутаючись під ногами у давно дорослих дітей та онуків, навчилися у своїх гуртках за інтересами знаходити і задоволення, і теми для бесід. Вони сміялися, пили вино і каву на набережній, підставляючи обличчя і руки, все інше ще ховалося під одягом, однак не здавалися безтурботними в оточенні випещених і вишуканих фасадів, чистоти і комфорту. До чого особливий пієтет, адже все давно і зручно, і доглянуто в послідовно і грамотно відпрацьованих інтер’єрах, так і має бути. Просто такі поїздки відводять від сумних думок, підживлюють, а миттєвості розслабитися на першому сонечку ніхто не хоче пропустити.
До речі, багато тут і «візочників». Не концентруючись на шаблонах одягу, свої фентезі-викрутаси спрямовують, як сказала мені одна літня пара, на важливій аксіомі: хто свідомо позбавляє себе задоволень, той не живе. Розговорилися з ними на набережній іспанського курорту Ллорет-де-Мар під час параду конячок, точніше, вони майже впали на мене ззаду, перечепившись за високий бордюр. Старенькі так схвильовано вибачалися, хоч відразу заспокоїла, що все нормально, а я здивувалася приємному аромату їхніх французьких парфумів, з якимсь соковитим молодим шлейфом. Отже, не набридли самі собі та одне одному, та й найдорожчим для них брендом на цьому відпочинку були походи, долання вузьких гірських стежок до середньовічних містечок. Обоє помітно кульгають і зізналися, що часто зупинялися, щоб відпочити, але після такої природної групової терапії почуваєшся набагато молодшим. Їхнє сьогоднішнє благополуччя — не подарунок, а характеристика суспільству, яке дотримується правил, — чітких, незмінних, обкатаних і апробованих розрахунками і відповідальністю. Може, багато хто з них теж відчував себе по життю, як на надувному човні посеред океану, — не підкачаєш — потонеш, але зараз їхні стандарти, схоже, досить помірні для впевненого і небідного суспільства, але для наших людей похилого віку — це захмарне багатство. Навмисно не зупиняюся на оспівуванні краси довкола — від бризу до кольору моря, від палаців і фортець до шарму вузеньких вуличок — це безглуздо. До того ж це моє особисте підживлення, і пробуджується бажання сховати свою приватність. Завжди дивують туристи, які фіксують мало не кожен свій крок, — навіщо? Ввібрати мить, захлеснути себе насолодою саме зараз, не ставлячи вічне питання — а назавтра вистачить? Мій темп — насолоджуватися без метушні. Дивно, раптом зрозуміла — з текстом планувала пограти на тлі нового гаманця, вигадати з вражень деякий легкий мікс, а всі сюжети за дивовижним маршрутом увірвалися з мужнім завзяттям, з яким вони піднімаються в гори. І ще один приклад тут-таки з’явився: в іспанському ресторанчику, де ми снідали і вечеряли, адміністратором служить чоловік чимось схожий на Чарлі Чапліна. Спочатку він дуже заклопотано метушився, спостерігаючи за порядком, а потім заспокоївся, переконавшись, що публіка і вихована, і досвідчена щодо правил шведських столів. Так от — він вже 30 років працює в цьому готельному ресторані. Господарі багато разів змінювались, але його передають, як у спадок. «Чарлі» і мріяв би піти на пенсію раніше терміну, але його не звільняють. За такої вислуги років господар зобов’язаний виплатити працівникові величезну компенсацію, отже, «Чарлі» став би багатою людиною. Ось чому його, до того ж дуже відповідального працівника, дотягують до пенсії. Такий закон, а стрибок не можна зробити з порожнечі, на багатолюдний ярмарок щасливих випадковостей тут ніхто не розраховує — важливо не дати розбитися за будь-яких обставин. Намагаюся вискочити з сюжетів про заморську старість, та не виходить. Застрягла особлива картинка, яку зафіксувала пам’ять: дві неймовірно немічні сиві старенькі, майже лисі, скажу відверто, таких старих людей ніколи не бачила на сонячній вулиці, прямували у напрямку казино в Монте-Карло. Вони шкандибали, тримаючись одна за одну, інакше, схоже, впали б обидві. Одягнені були механічно чисто і зручно, що головне. Навіщо вони брели туди, може, щось важливе хотіли з молодості пригадати, може, легковажний успіх колись допоміг їм у цих стінах, може, вони тут служили, хоча в холі та залах бачила одних чоловіків, або вони хотіли, як останній ковток повітря, відчути ще доступний їм кураж. Адже все інше вже відібрало життя. Мужні старенькі, подумала, не захотіли тихо згасати в чотирьох стінах, а можливо, вірили до самого кінця у свій успіх. На тлі розкоші Монако вони стали для мене певною метафорою, яку розгадуватиму довго.
Дивно, адже приїхала сюди, щоб насолодитися, покращати, скинути прес вічного робочого графіка, а сама дивлюся зовсім в інший бік. Навіщо тоді було купувати дорогий гаманець, чию тонку шкіру все гладжу і гладжу, відчуваючи його ще свіжу порожнечу. Цікаво, наскільки жваво його наповнюватиму вдома, в контексті традиційних урядових імпровізацій, що стали вже нашим головним життєвим брендом. Нічого, сказала собі, якщо приручила його ще на Лазурці, зобов’язана підтримати рівень життя, для якого він народився. Та оптимізм, мабуть, невиліковний, і тому вірю, що наші злодії обов’язково сидітимуть у в’язниці. Щоправда, і без басейну, і не в Монако, але в аранжуванні відповідно до нових тарифів, що бадьорить краще за рулетку. Можна і без зусиль легко схуднути. Тут активність пера загальмувала дивним чином, аналізуючи смак фіалкового морозива, не розуміючи, чому його так розхвалювали, і почула уточнення гіда — ось вілла, одна з найбагатших у цій місцевості, в ній 52-є дверей. Як тільки вона це сказала, відразу стрепенулася — подумаєш, не раз писала про київського колекціонера, архітектурного фантазера і просто розумника, відомого під шифровкою Алік з Куренівки, отож він має 140 дверей у своїй садибі. Коли вже від’їжджала з Монако, пригадала і вигукнула: «Я ж помилилася — у нього 150 дверей!»
Ось так, Лазурко.
