Гніздо біля курячого броду
Здається, вже давно вичерпала ліміт на опис одного персонажа та спільні вилазки неходженими стежками, але що поробиш — йти слід у слід з цим вигадником, що прекрасно знає київські задвірки, цікаво, а на завтра зазвичай хочеться все пригадати до дрібниць.
Буває Алік телефонує вранці у вихідний і впевнено заявляє — знаю, що ти робитимеш сьогодні більшу частину дня. Відмовлятися не хочеться, знаю, з ним буде незвичайно, він переповнений різними знаннями подій, з історій різних предметів, та й сам відомий збирач — ретельний, дійшлий. Та все ж, інколи хочеться запитати чи не викрадали його інопланетяни, ну, звичайно, це так, ласкаво. Без таких як Алік багато які цікавості залишилися б у листі очікування. Здорово, що він завжди ділиться з друзями тим, що відкрив. Ми знаємо, якщо Алік напав на слід, обов’язково приведе і нас, легких на підйом — у місця, де не втрачено шарм своєї інтриги, де не зустрінеш прилизаний чи навпаки розфарбований європейський стандарт, який часом нічого не має спільного з істиною європейською елегантністю, туди, де ніщо не порушить красу пішої прогулянки.
Та чи багато хто сьогодні, природно, окрім вільної молоді, бродить містом без всілякої комерційної мети, надихаючись самим процесом. Звичайно, маршрут визначає і тональність вражень: вже танули вони як осіннє павутиння ще нещодавно, і ось — все біле-білісіньке. Признаюся, сезон не має особливого значення. У цьому місці бували, коли зелене лісове сонце квапилося сховатися, згорнувшись калачиком, у високих кронах 200-річних дубів, і коли мерзлякуватий місяць виглядав із-за хмар, навесні ж тут буде незвичайно від дзвінких клопотів гніздування, у спеку під дубом біля урвища над струмком, який називається курячим бродом, постелиться на саморобний стіл яскраво-картатий обрус, і почнуться посиденьки.
Над урвищем, як на зеленому острові, всередині щільної міської забудови (на щастя, на віддалі) давно, з кінця ХIХ сторіччя живе будинок. Алік відразу уточнює — так і запиши, зі «славнозвісної київської жовтої цегли». Років вісім тому, бродячи тут мальовничими пагорбами і, побачивши артистичного вигляду пастуха з чередою кіз, почула: познайомилися вони швидко і ось уже багато років їх гріє спілкування біля цього будинку, де мешкає Борис. Спілкування між ними цікаво обидвом, які однаково люблять відособленість життя на землі. Борис свідомо відмовляється від багатьох звичайних побутових благ і живучи в будинку, який із частиною лісу довкола колись належав його з братом предкам, вже й сам начебто став частиною цього київського лісу. Природно, обжитого власниками чисельних приватних будинків, але довкола його жовтого будинку — тиха пауза на щастя. Розмови, які тут ведуться, не вкласти в логічну лінійку, немає в них і незрозумілих фантазій як у абстракціоністів на тему, скажімо, заходу, або у реалістів-прагматиків, які все про все знають. Коли запитую Аліка, про що вони говорили вчора з Борисом, часто чую звичне: та так, про життя. І додасть — головне, що до Бориса можна прийти просто і завше. Це не той випадок, коли на гостей чекають, готуються, втомлюються і дивуються — до чого непотрібна метушня. Боря не готується, він просто завжди радий майбутній бесіді в цьому, його особливому відокремленому гнізді, яке хочеться захистити і не дати йому піти. У галасливій утомленій від вічного поспіху столиці, таких місць уже майже не залишилося.
Тут немає жодної структури саду, оскільки немає і самого саду, тут живуть свої реліквії — вони в пам’яті скульптора Бориса, не знаю, може він і зараз, а не в минулому, в процесі, тут звертаються без понтів і масок, непомітно для себе заглиблюючись у цікаві нетрі з життя різних ситуацій минулого, і, звичайно, викликів нинішнього буття.
У моєму розумінні спілкування з натхненними збирачами, які мають щільні знання, є найпривабливішим. Втім, люди захоплені завжди нетьмаві. Мої барахольники — так подумки їх охрестила і, в даному випадкові, це комплімент, можуть годинами обговорювати якусь дохлу комоду, щоправда з фаєром часу, відзначаючи щонайменші деталі. Від взаєморозуміння схвильованість і задоволеність одночасно підживлює друзів, вони на своєму духовному острові.
Борис уникає непотрібних знайомств і зустрічей, щоб не бути дуже привабливим, але вже кого допустив перед тими похвалиться простотою буття: живе навіть без паркана, але є ворота з гачком із дроту. 12 дворових собак охороняють володіння відлюдька, яких, до речі, щосили ганяє з невмотивованою пристрастю величезний гусак. Мабуть, від злісного холостяцького життя так ворогує з псами, що ті його уникають. Ще є сім особливих півнів — чорно-червоних із зеленими хвостами. Вони між собою ніколи не сваряться, оскільки нема через кого. Адже в їхньому курнику немає жодної курочки. І головне — живе тут коза Моня, яка дуже вдало одружилася з козлом Більчиком, який почувається тут старожилом. Коли ця парочка статечно підходила до нас, побачивши батон, здивувалася — жінка і чоловік. Вона, витончено спершись ліктем на маленький парканчик, подивилася на нас вологими стиглими очима, і відразу простягнула мордочку. Її губи вже подумки смакували ласощі. Вона була уособленням нетерпіння. Більчик поблажливо посміхався — знав, що йому дістанеться не менше, і начебто погоджувався з вічним чоловічим висновком — жінки, є жінки, що тут додаси.
Біля старого дому над урвищем вигляд доволі впевнений і хоча вже давно немає тераси, струмок, який дивиться на дуби та схили, миттєво і легко вловлює шарм давніх чаювань з видом на соковиті угіддя, бесіди, в яких не було ні початку ні кінця. Гадаю, якби можна було запитати в Борисових предків про що вони тоді говорили, напевно, відповіли б — так, про життя.
У Бориса не було бажання або може, воно пройшло, якось модернізувати старий будинок. Все, що тут пропливало, може, так би й пішло, та ніхто й не відпустить — все старе начиння, великі вікна, цеглина, яку зроблено на сторіччя, додають аристократизму попри помітний занепад: можна б відродити виноградники, які тут були колись, та густий ліс обуриться і не дасть дозріти плодам, можна б розбити сад і город і жити з цього, та сили вже не ті. Та Борисові багато й не потрібно. Дивно, але чомусь здається, що йому і так добре.
Навіщо тобі Більчик, вирішив уточнити Алік. Адже відомо, що від нього як з козла молока. Як навіщо, Борис навіть сполохався, щоб навесні було козенятко. І я знаю, що ти прийдеш. Звичайно, і відповідь дозріла миттєво: і я знаю, що ти знаєш, що я прийду.
Як завжди, Борис при черговій зустріч звично пожартує, побачивши поряд із Аліком чергову любительку задвірків, минулого разу ти був із блондинкою, а брюнетка навіщось засміється голосніше за всіх. Або навпаки.
І всім стане затишно!
