Головне – діти
Наприкінці минулого тижня відчутну інформаційну хвилю викликав затверджений українським урядом план дій щодо реалізації «Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року». Зокрема, пункти, пов'язані з ЛГБТ.
Громадські реакції на цей документ виявилися неоднозначними. Водночас серед них спостерігається характерна тенденція: гіпер-проблематизація теми одностатевого партнерства на тлі доволі скромної уваги до питання усиновлення дітей трансгендерами.
Нацстратегію з прав людини президент Петро Порошенко підписав ще в серпні 2015 року. План дій до неї Кабмін затвердив у листопаді, але з оприлюдненням проекту не поспішав.
У середині грудня уповноважена Верховної Ради з прав людини Валерія Лутковська та виконавчий директор Української гельсінської групи Аркадій Бущенко звернулися до прем'єр-міністра Арсенія Яценюка з проханням не допустити змін у плані заходів і швидше його опублікувати. Наприкінці грудня він був оприлюднений.
До 10 березня про нього ніхто особливо не говорив. Проте з легкої руки російських ЗМІ днями розлетілася новина про те, що «Україна легалізує одностатеві шлюби до 2017 року» з посиланням на цей проект.
Про що ж іде мова насправді?
На 217 сторінці плану читаємо: «Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар з урахуванням майнових і немайнових прав, зокрема володіння та наслідування майна, утримання одного партнера іншим в разі непрацездатності, конституційного права несвідчення проти свого партнера».
Відповідний законопроект планується підготувати не пізніше 2 кварталу 2017 року.
Цивільне партнерство для одностатевих пар – це, зрозуміло, ще не брак (хоча, наприклад, одностатеве партнерство в Німеччині за правами максимально наближено до традиційного шлюбу). Про те, чи буде надана цивільним партнерам можливість усиновлювати дітей в Україні, поки ще не йдеться (у тій же Німеччині, незважаючи на широкі права одностатевого партнерства, такої можливості немає).
З одного боку, Рада навряд чи за це проголосує, з іншого – з поправкою, що змушувала вказати у трудовому законодавстві ознаку сексуальної орієнтації серед тих, за якими забороняється дискримінація, парламент тягнув-тягнув, але зрештою прийняв. Правда, то було більш ніж формальністю, прив'язаною до умов безвізового режиму.
Так чи інакше, навіть якщо одностатевому партнерству дадуть в Україні правовий мінімумом, це може призвести до посилення протиріч у суспільстві. Кому вони вигідні, годі й казати. Опитування останніх років показують: більшість українців, як і раніше, негативно ставляться до одностатевої темі, причому найгірше на Заході країни.
Щоб зняти з себе відповідальність, українська влада може ініціювати з цього питання референдум. Наприклад, як у Швейцарії в 2005-му або у Ліхтенштейні в 2011-му. І там, і там більшість населення підтримало узаконення цивільного партнерства.
Є ще інший приклад – Словенія. Там закон про подібне партнерство був прийнятий у 2005 році. У 2012-му влада запропонувала розширити його права, але на референдумі більшість населення проголосувала проти цього. Аналогічним виявився результат і на торішньому референдумі щодо легалізації одностатевих шлюбів.
Хай там як, на сьогоднішній день більш гострим є інший пункт, вказаний у проекті Нацстратегії з прав людини. А саме: «Внесення до наказу МОЗ від 20 серпня 2008 р. № 479 змін стосовно усунення дискримінаційних заборон щодо усиновлення дітей, зокрема ВІЛ-позитивними людьми, людьми з інвалідністю та трансгендерними людьми».
Зазначається, що в підготовці плану заходів до цієї Стратегії взяли участь правозахисники, експерти та громадські активісти. Але відкритим залишається низка питань.
По-перше, чи були серед цих правозахисників, експертів і громадських активістів ті, хто дивиться на проблему усиновлення дітей трансгендерами не на користь останніх? Якщо були, то наскільки справедливо вони були представлені у кількісному плані?
По-друге, чи враховувалися при розробці цього пункту можливі загрози трансгендерного виховання для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини? І чи був врахований відповідний науково-дослідницький досвід?
Знову-таки, затвердження цього пункту Радою ще менш ймовірно, ніж у випадку з цивільним партнерством. Але сама постановка питання про усиновлення дітей трансгендерами сьогодні вимагає набагато більше уваги, ніж тема цивільного партнерства. Тим паче, перше заплановано реалізувати вже в 4 кварталі поточного року.
Євген СЕРЕДА, політолог, психолог, Вінниця
