Господарство
У моєму районі на кожних виборах — на щастя, безуспішно — балотується один бізнесмен-популіст. Щоб сподобатися електорату, він робить широкі жести. 2012-го, наприклад, щосили будував дитячі майданчики. Цього разу він загравав із виборцями по-новому: возив землю.
Грунт у нас піщаний, тож якщо хочеш щось посадити, доводиться завозити чорнозем. Так ось цей невдаха всю виборчу кампанію тільки те й робив, що ганяв самоскиди з землею по округу.
Це йому, повторюся, не допомогло, але тут маємо інший, відрадний факт: земля знадобилася, бо городяни кинулися розбивати садочки. З квітами, з деревами, серед багатоповерхівок, масово.
Ще цікавіше бачити, як люди прикрашають вже існуючі сади та дитячі майданчики. Що таке автомобільна шина для Києва після революції — зайвий раз пояснювати не треба. Віднедавна покришки знову в моді. Тільки з них тепер роблять садову скульптуру. Спеціальним способом розрізають, фарбують і отримують лебедів і черепах, а біля одного будинку на Татарці я бачив Міккі Мауса з дружиною Мінні — теж із шин. Ще більш винахідливо анонімні дизайнери застосовують пластикові пляшки, взагалі можна зібрати окрему концептуальну виставку — від різнокольорових ліхтариків до фламінго й жирафів.
Наш район забудовано одноманітними бетонними висотками. Одна з них — 12-поверхівка дорогою в «Сільпо» — була така само похмуро-сіра, як і решта, аж доки в середині літа хтось не розмалював двері під’їзду рослинним орнаментом, а поряд на тротуарі ще накреслили класики для дітей.
Поряд із моїм під’їздом сусіди регулярно на деревах вивішують годівнички для птахів. Зазвичай це щось на кшталт мініатюрної хатки з двоскатним дахом. Цього року годівничка була розписана, цілий краєвид намалювали пензликом, тонкими мазками; видно ретельну й тривалу роботу.
Час від часу можна чути фортепіано в різних частинах міста. Наметових містечок давно немає, а фортепіано з вулиць не тільки не зникли, а навпаки, їх побільшало, і на них регулярно хтось грає — просто так, буднього вечора, для себе.
Все це — шини й розписні годівнички, пластикові ліхтарі й масове садівництво, не кажучи вже про фортепіано та складні майстерні малюнки на стінах — розквітло саме після Майдану.
На мене, це і є ознака того самого тектонічного зсуву свідомості, про який так багато казали. Люди почали відповідати за свій особистий простір, за те, як він виглядає, звучить, наскільки цікаво в ньому жити, зрештою.
І цей підсумок Майдану не менш важливий, ніж люстрація, реформи й чесні вибори.
Бо людині, яка почувається господарем, диктатора на шию не посадиш.
