Гра в чотири руки?
Призначений на 12 червня «Марш рівності» у Києві продовжує збурювати суспільні пристрасті. Дійшло до того, що кілька поліцейських написали заяви про звільнення: «Ми відмовляємося виконувати злочинні накази керівництва – бити патріотів, які будуть протидіяти гей-параду». Свої заяви оприлюднили й речники МВС та СБУ: порядок буде забезпечений, провокації будь-якого ґатунку отримуватимуть належну відсіч. Інформагенції повідомляють, що на захист учасників акції збираються задіяти 6,5 тисяч правоохоронців (за чисельністю це – декілька механізованих бригад із тих, що воюють на сході України проти російських агресорів і їхніх місцевих поплічників…).
«Винісши за дужки» певні надзвичайно складні світоглядні питання, дозволю собі зосередитися на питаннях політичних. Знов-таки, не всіх (усе охопити в одній статті, якого б не була вона обсягу, просто неможливо), а лише деяких, але з числа тих, про які вітчизняні мас-медіа воліють здебільшого мовчати.
Найперше: в чому полягає патріотизм тих ревних патріотів, які заздалегідь попереджають, що будуть силою зривати проведення «Маршу рівності»? В тому, щоб влаштувати криваві сутички з поліцією? В тому, щоб у суспільстві посилилися лінії протистояння? Чи в тому, щоби дати належну «картинку» для російського та західного телебачення, - мовляв, он які дикуни ті хохли, їм хочеться до Європи, а як вони поводяться (не сумнівайтесь, масовий глядач у Росії, хоч і має гомофобні нахили, але українофобія у нього куди сильніша)? Важко зрозуміти, що в цьому всього патріотичного, чи не так? Ба більше: складається враження, що деякі надто полум’яні радикали з числа запеклих ворогів «содомітів» є або повними ідіотами, або утриманцями Луб’янки, або першим і другим, разом узятим…
Власне, як там у «радикальних патріотів» і «борців за традиційні цінності» не в теорії, а на практиці з побудовою оспіваних ними традиційних сімей? Чи всі з них одружені або бодай збираються ближчим часом одружитися? Скількох дітей виховує кожен із них? Якщо з цим усе в порядку, то, може, варто було би влаштувати не акцію «проти», а акцію «за»? Покажіть, як це добре – мати традиційну сім’ю та гарних і розумних дітей! Можливо, я і сам туди прийшов би з дружиною і двома дорослими хлопцями (старший уже має свою сім’ю…), і друзів запросив. Звичайно, якщо така акція не буде нудною й агресивною. Але ні! Маємо те, що маємо – ненависть, тотальне заперечення у практичних діях і позитивну програму тільки в теорії. Що ж, перекошені від люті обличчя «борців», їхні відверто погромницькі дії – це насправді якнайкраща агітація проти родинних цінностей, проти давніх українських ідеалів свободи, проти спроб національної консолідації – взагалі, проти всього того, на чому вони наголошують як на нормі. Чому ж так, панове?
Звичайно, «радикальні патріоти» мають право висловлювати свої погляди у публічному просторі, але з якого дива вони привласнили собі право силоміць заперечувати право інших на, сказати б, певні особливості приватного життя? Так можна зайти не те що далеко – а дуже далеко.
Утім, й інша сторона, як то кажуть, не без гріха. Ні, йдеться не про те, про що хтось за інерцією подумав, а про зовсім інше. Як на мене, перетворення приватного життя на публічно-політичне дійство суперечить самим основам європейської цивілізації. Приватне вже було політичним і в Радянському Союзу (куди бігли дружини скаржитися на чоловіків? до парткомів! я вже не кажу про практику сталінських часів, коли лише за співжиття з «ворогом народу» можна було потрапити у розстрільний підвал), і в Третьому рейху (там суворе покарання могло спіткати за стосунки з представниками «нижчих рас»), і в інших тоталітарних державах. Уже зараз в цьому плані наявні певні негативні тенденції, коли людей, що виступають за традиційні сімейні цінності, публічно називають «фашистами» (до речі, цим демонструючи своє кричуще невігластво – фашисти, на відміну від нацистів, аж до кінця 1930-х не переслідували ані євреїв, ані геїв, і лише потім тільки під тиском Гітлера Муссоліні почав репресії проти них, і то не надто ревно). Що ж, агресивні «борці» з інакодумством є в усіх таборах…
Так от, про цих «борців» з іншого табору. Як на мене, в Україні останнім часом виникла нечисленна, але гучна «ЛГБТ-номенклатура», що, взявши за взірець більшовиків, привласнила право бе6запеляційно виступати «від імені» і «за дорученням». Для цієї «номенклатури» напади на «Марші рівності» й інші подібні заходи – це, крім усього іншого, ще й дуже вигідна фінансова оборудка. Гарантовані гранти, поїздки на Захід, доступ до ЗМІ…
Узагалі складається враження, що певні персонажі в обох таборах діють спільно, ба, можливо й за домовленістю між собою. Я розумію, що на мене після такого впадуть громи й блискавки з обох сторін, але згадайте-но, як кілька років тому в Києві «антифашисти» проводили «марші проти расизму». Як на автора цих рядків накинулися деякі журналісти за те, що він припустив (на основі, до речі, вивчення методів діяльності радянських спецслужб), що ці марші інспіруються з відомої всім «братньої» держави? Мовляв, як можна зводити наклеп на благородних людей… Що ж вийшло? Один із провідних учасників цих маршів – така собі «Боротьба» - частину членів делегувала до терористичних організацій на сході України, а іншою частиною проводить активну підривну діяльність на всій іншій території, співаючи в унісон із путінськими пропагандистами… Тож і зараз, як колись казали, «відчутний сморід сірки». Щоби він зник, ЛГБТ-активістам варто було би придивитися до своєї «номенклатури», без оглядки на те, «свої» там чи не «свої». Що ж стосується «радикальних патріотів», то 12 червня стане остаточно зрозуміло, хто агент Москви, хто «природний» провокатор, а хто просто дурень…
І ще одне зауваження – останнє за місцем у статті, але не за змістом, last but not least, як то кажуть англійці. Таки доведеться зробити екскурс у царину філософськи-світоглядну. Французька мислителька, учасниця Руху Опору Симона Вейль писала: онтологічно первинними є не людські права, а обов’язки. Вже на їхньому підґрунті вибудовуються права. В нинішньому ж світі людські права стали розглядатися як щось самодостатнє, відірване від інших вимірів особистого й суспільного життя. За таких умов свобода стає сваволею, що ми нерідко й бачимо у всіх виявах української політики.
Утім, не варто забувати й те, що серед усіх обов’язків людини як такої щодо іншої людини Симона Вейль виокремлювала один, первинний, засадничий: «Той факт, що людина має вічне призначення, установлює щодо неї лише один обов’язок: повагу. Обов’язок виповнений лише тоді, коли повага виражена дієво, реально, а не фіктивно; бути такою вона може лише за допомогою земних потреб людини».
