I сумно, і смішно
або Про старі-нові газетні кліше та їхнє необгрунтоване застосування
«У серпні 1991 року, всього за п’ять днів, пружина історії рвучко розпрямилася і «вистрелила», виштовхнувши нарешті Україну з СРСР... «Незалежність, подарована долею» — приблизно так сформульована теза ще довгими роками зринала у виступах тодішніх політиків і громадських активістів і врешті стала газетним кліше... Справді, українці у 1990-х не вирвали свою незалежність у важкій боротьбі, аж ніяк за неї не постраждали, не пролили жодної краплі крові. Вона дісталася нам задарма, приз химерної фортуни».
Як ви гадаєте, звідки ця цитата, що витягнута зі статті під заголовком, який починається зі слів: «24-й день народження України»? З газет «Вести» чи «Сегодня»? З «Бульвара» чи «Нового времени»? Не вгадали. Це — з чергового агітаційно-передвиборчого «бойового листка» «Блоку Петра Порошенка «Солідарність. Київ», який виходить друком у столиці.
Отже, головне з того, що маємо в підсумку: «історія виштовхнула Україну з СРСР», «незалежність подарована долею», «українці не вирвали у 1990-х незалежність у важкій боротьбі», «незалежність дісталася нам задарма». А Україні, виявляється, щойно минув «24-й день народження».
Чи треба коментувати? Як на мене, треба.
Найперше, від такої стилістики ми вже відвикли; це у часи Кучми крутилися в обігу фрази: «Наша молода держава», «З днем народження, Україно», «Ми — молода нація» тощо. І що «незалежність упала з неба» — також. Ясна річ, на Леоніда Даниловича (який в парламентській анкеті 1990 року написав, що він «русский») та його компанію, можливо, й упала. Ясна річ, вони за неї не боролися та про неї не мріяли. А от мільйони й мільйони людей мріяли та боролися. Причому кілька століть.
Цікава річ: у Богдана Хмельницького факт існування України у його часи не викликав сумніву («Україна наша малоруська»), причому в кордонах «як за княжих часів, Від Вісли до Путивля». І в Івана Мазепи з Пилипом Орликом — також. І в «сонця російської поезії» Пушкіна — теж. Ось які слова вкладає він у вуста Мазепи в поемі «Полтава:
«Без милой вольности и славы
Склоняли долго мы главы
Под покровительством
Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра».
Що ще цікаво, Пушкін, на відміну від Путіна, писав «в Украине», а не «на»...
І взагалі: якщо Україна народилася 24 роки тому, то чиєю державою була УНР, чия незалежність проголошувалася 22 січня 1918 року і чия соборність — рівно через рік? Ба більше: наприкінці 1922 року радянська Україна була серед тих юридично незалежних держав, що задекларували створення СРСР; у грудні 1991 року саме цей факт став однією з підстав того, що держави, які колись створювали СРСР, узяли на себе законну місію його ліквідації. А що там сказано у преамбулі Конституції України? «Спираючись на багатовікову історію українського державотворення», чи не так? То що, державотворення, виявляється, було багатовіковим, а України у ці віки — не було?
Та годі про більш чи менш давні часи. Повернімося до початку 1990-х.
Очевидно, і студентська «Революція на граніті» в Києві, і Ланцюг єднання, і масові маніфестації, й перші напівдемократичні вибори до Верховної Ради, і Декларація про державний суверенітет України, і Національний прапор над Київрадою — все це не «важка боротьба» та «задарма»? Цікавий підхід, чи не так? Ну, а побиті маніфестанти та вигнані з роботи за політичними мотивами (серед них і автор цих рядків) — це «ніхто не постраждав»...
Нагадаю, що Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року в преамбулі перекреслила будь-які формули «оновленого Союзу», крім хіба що конфедерації держав, ведучи мову про «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах». Україна проголошувала своє право мати самостійну владну, законодавчу, фінансово-економічну системи, своє військо і зовнішню політику. На виконання положень Декларації влітку та восени 1990 року було ухвалено закон про економічну самостійність України та низку інших актів. Уже на осінь 1990-го республіканське законодавство суттєво суперечило союзному. Виникла правова колізія, відома під назвою «війни законів» та «параду суверенітетів» союзних республік, бо ж Україна не була самотньою у своїх діях.
А тепер перейдімо від 1990-го до 1991-го. «Союзний центр» у відповідь на дії України та низки інших республік провів 17 березня 1991 року референдум, що не відповідав цілому ряду правових норм — починаючи з винесеного на голосування запитання, у якому приховано містилося аж чотири різні проблеми плюс фігурував явний абсурд — «збереження Союзу як оновленої федерації» — це як розуміти? А ще на референдумі були відсутні міжнародні спостерігачі. При цьому Україна поряд із союзним референдумом провела ще й республіканське опитування, запитання якого було сформульоване значно чіткіше: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?», тобто на умовах «м’якої» конфедерації.
Із квітня 1991 року розпочався так званий Новоогарьовський процес, коли почала вимальовуватися фінішна пряма Союзного договору. За проектом цього договору, суверенітет республік зводився нанівець, ішлося про єдину державу, де республіки мали відігравати роль чи то штатів, чи то земель, а «центр» ставав єдиним суб’єктом міжнародного права. Україна не брала участі в цьому процесі, ба більше: у квітні 1991-го Президія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову, за якою на території України призупинялася дія одного з економічних указів президента СРСР Михайла Горбачова. Отже, і де-юре, і де-факто стався перехід до конфедеративних відносин із «Союзним центром». І не тільки Україна посіла таку позицію — її підтримали в тій чи іншій формі Латвія, Естонія, Молдова, Вірменія, а Литва та Грузія на той час уже проголосили відновлення своєї повної незалежності.
Паралельно, в обхід Кремля, ще з кінця 1990-го між Білоруссю, Казахстаном, Росією та Україною йшли консультації про створення міждержавного об’єднання на місці СССР. У політичному лексиконі виникло поняття «співдружність». Те, що переговори велися, згодом засвідчили і Єльцин («Основні позиції та підходи були узгоджені ще рік тому, коли чотири республіки — Білорусь, Казахстан, Росія та Україна — у грудні минулого року вели підготовку до чотиристоронньої угоди»), і Кравчук («Ще рік тому Білорусь запропонувала розробити проект нового договору. Білоруська сторона підготувала дуже цікавий документ — документ чотирьох — України, Білорусі, Росії, Казахстану»). З гнівом згадує про цей документ і Горбачов.
Відповіддю на таке «самочинство» союзних республік став ГКЧП, тобто спроба перевороту і повороту назад, здійснена консервативним крилом КПРС та армії 19 серпня 1991 року. Всі обставини цієї акції донині невідомі, але, так чи інакше, не незалежність України стала наслідком провалу ГКЧП, як багато хто стверджує до сьогодні, а навпаки — путч був викликаний передусім тим, що без України «оновленого Союзу» ніхто в Кремлі не мислив. І, до речі, один із трьох загиблих захисників демократії в Москві в серпні 1991 року був за походженням українцем...
Ось так Україна йшла до 24 серпня 1991 року — до дня відновлення своєї незалежності. Схоже, агітатори та пропагандисти «Блоку Петра Порошенка» про все це не знають, не в останню чергу тому, що не читають газету «День». Ба більше: вони не слухають і не читають виступів Петра Порошенка, зміст яких разюче розходиться (ясна річ, у правильний бік) зі змістом публікації в «бойовому листку». Тож справді: і сумно, і смішно. А ще — небезпечно. Бо ж Київ — це столиця, а в міській організації БПП править бал невідомо хто...
