Iм’я Донбасу
Як Україні «пробитися» крізь інформаційний вакуум?
Вибачте, що ви досі в окупації. Ми знаємо, що ви чекаєте на Україну, й робимо все, щоб вона повернулася якнайшвидше. Ми зустрінемо перемогу разом із вами. Ми пам’ятаємо про вас.
Це не точні цитати зі звернення екс-прес-офіцера АТО Леоніда Матюхіна до жителів окупованого Донбасу. Він робить так вже не вперше — звертається до людей в окупації, ламаючи інформаційні бар’єри. І поки що він, здається, єдиний, хто робить так регулярно. Він говорить прості речі, але вони доходять не тільки до вух, а й до сердець тих, хто вимушений чекати на Україну на Донеччині чи Луганщині. Іноді такі кроки роблять політики, але це буває вкрай рідко, хоча це очевидно: якби до донеччан та луганчан зверталися частіше, це було б величезним інформаційним проривом.
Сьогодні донеччанам та луганчанам потрібні не лише доступ до інформації та можливість жити в одному інформаційному просторі з Україною. Їм потрібно ще й усвідомлення того, що цей простір створюється й для них також. Що він не просто доступний, а є хоча б частково продуктом і для їхнього споживання. Бо прорвати оболонку інформаційного вакууму і просто слухати новини легко — є технічні засоби. Важливіше зрозуміти, що той, хто читає новини, робить це для тебе.
Збереження патріотизму на окупованих територіях, підтримка патріотів, які щодня ризикують там життям, допомога (перш за все моральна) тим, хто вірить в Україну, але втрачає надію побачити її знову, — це відповідальність саме тих, хто живе зараз на вільній землі. Україні не вистачає єдиної стратегії щоденного нагадування українцям в окупації про те, що вони не забуті і все ще потрібні. Це здається таким незначним на тлі інших проблем — від соціальних виплат до росту цін. Але саме моральна допомога часто важливіша за матеріальну. Бо якщо ти патріот, який нікому не потрібен, твій «заряд» рано чи пізно почне згасати. А якщо ти при цьому можеш заплатити життям за свої патріотизм та віру, а це начебто нікому й не цікаво, то згасання може пришвидшитися. І тут, як любив говорити колишній губернатор Донеччини, немає вини донеччан, тут є їхня біда.
Лозунг «почути Донбас» вже давно трансформувався у лозунг «поговорити з Донбасом. «Ми пам’ятаємо про вас і робимо для вас усе можливе». Ці слова, вимовлені політиками, представниками влади, означали б, що вони продовжують бачити Донеччину й Луганщину частиною своєї країни. Ці ж слова, вимовлені звичайними українцями, могли б допомогти не втратити надію навіть тоді, коли на неї майже не залишається шансів.
Звичайно ж, цьому будуть заважати окупанти. Наприклад, на Донеччині та Луганщині було зроблено усе можливе, щоб місцеві мешканці не почули звернення Президента України в новорічну ніч. Блокування йшло навіть на рівні провайдерів: інтернет «раптово вимкнувся». А потім «раптово» з’явився знову.
Як у таких умовах транслювати інформацію, щоби достукатися й до патріотів України у Донбасі, й до тих, хто ними не являється? Відповідь на поверхні: ця інформація повинна звучати постійно. Можна перебити сигнал з трансляції 5-хвилинної промови. Не можна перебити те, що звучить, не замовкаючи.
Звернення, пости у соціальних мережах, блоги, передачі, статті, новини... Та навіть тролінг! В хід ідуть будь-які спроби. Цього повинно бути багато — одне згине в інформаційному вакуумі, інше випливе на поверхню.
Кілька місяців тому українські військові додзвонилися у прямий ефір донецького радіо. Представилися військовими, назвали позивні, замовили «Сірєнєвий туман». Ніхто нічого не запідозрив. А коли дали їм слово, гучно заявили, що все буде Україна, і вони звільнять Донбас. Їх навіть не встигли вивести з ефіру. Їх почула половина Донбасу — ті, хто слухав радіо. А потім друга половина — ті, хто потім знайшов запис у соцмережах.
Важливі й такі вчинки, й новини про них. І це не для того, щоб «повеселити». Це має дуже глибоке значення.
Нещодавно у кіно йшла стрічка «Між двох океанів». У ній дівчинку Люсі чотирьох років раптово для неї забрали від мами й віддали жінці, яка її народила і з якою вони були трагічно розлучені одразу після народження крихітки. Люсі видрали просто з обіймів її мами, привезли у новий дім, сказали, що тепер вона не Люсі, а Грейс, і її родина — оці незнайомі люди. Ніхто не питав, чи хочеться того їй, чи щаслива вона, чи не сумує. У свої 4 роки Люсі чинила опір, уходила з дому, плакала. Її шукали й повертали. «Привіт, Грейс!». «Будеш чай, Грейс?». І рано чи пізно вона здалася.
Ситуація дуже нагадує те, що відбувається із патріотами в Донбасі. Вони чинять опір, але вони не вічні. Втомлюється навіть метал.
Тож що можна робити, щоб пробитися у донбаський інформаційний вакуум? Відповідь проста: все, що завгодно. Завдання — кожного дня нагадувати людям їхнє ім’я. Не важливо, як це подати, важливо це вимовити. Бо коли ти це чуєш, ти пам’ятаєш. А коли пам’ятаєш, в тебе є сили протистояти.
І вірити.
І жити.
