Інший Белґрад
Безмежні поля кукурудзи, однакові, пожовклі й пласкі, вселяли сумніви, що десь там таки є Белґрад. Десятки хижих птахів полювали за товстими кукурудзяними мишами, а ми засинали від одноманітної спеки пейзажів. І раптом клаптями почали з'являтися покинуті заводи й фабрики, вибиті вікна яких нагадували забуті пролетарські мрії цих країв.
Перед мандрівкою до Сербії я пручалася. З-поміж десятків країн де іще не бувала і куди хотіла б потрапити, Сербії не було. Не було її у двадцятці, тридцятці й сороківці таких країн. Якби я була героїнею коміксу, то навколо мене вартувало б намалювати кільканадцять думок-хмаринок і кожна була б зі своїм стереотипом усередині – Балканські москалі, газпром і лукойл, совок і сувеніри із путіним. Отанні таки правда є, поруч із матрьошками, які іще нещодавно продавали й на Андріївському узвозі.
Белґрад величезний. Перший же таксист жартував, що саме тут і живе уся Сербія. Пробачимо йому столичний шовінізм, притаманний багатьом не до кінця зреалізованим громадянам. Іще пробачимо йому запитання, чи ми, бува, не з Москви, бо на тому скінчилися усі мої сербські стереотипи. Насправді, за усіма російськими сентиментами стоїть повне незнання Росії. Таке глибоке, що українцям би іще позаздрити. Вони не знають російських новин, акторів, не слухають їх попсу і часто впевнені, що Україна уже давно в Євросоюзі. Росія для них така собі далека православна імперія, яка допомагає із газом і розділяє міжнародні настрої. Але там не русскій мір і як на мене — це головне.
Белґрадська фортеця, та, яка і дала назву місту своїм білим каменем, стоїть у найкращому із можливих місць. Недарма, тисячоліттями, найміцніші армії світу обирали її за свій форпост поміж двох теплих рік — Дунаю і Сави. В час перших українських холодів, на самому її вершечку не було ні вітру, ні прохолоди. Ми дивилися вниз на набережну, пішоходів, дрібні катери й фіолетові хвилі, коли раптом під мурами вигулькнув кіт. Зупинився, вигнувся і стрибнув у траву, щоб за мить уже пережовувати товсту прифортечну мишу. Як і тисяча років тому, коли римські легіонери дивилися вниз, на фіолетові хвилі двох теплих рік.
Белґрад не совковий, і не російський, і не геть слов'янський, і хто-зна-як балканський. Белґрад інший. Усе, що моє око сподівалося побачити, — виявилося іншим, навіть колір каменю, з якого будують будинки чи відтінок асфальту на широких проспектах. Це вже інша частина світу, не чужа і не рідна, дуже давня і дуже жива. Життя тут вирує скрізь — у водах і на вулицях, у кукурудзяних полях навколо і прибережних кафе, у транспорті й магазинах, у тінях і людях.
Анна ДАНИЛЬЧУК, фото авторки
