«Iнтелектуальний бунт»
«24–30.04.2020»
Хоч убий не пам’ятаю, що це за американський фільм, у голові з нього засіла лише одна фраза: «Це євреї ходять до психоаналітика. Ми, католики, ходимо до польського священика». Ось і зараз, у розпал глобальної кризи, «коли сили зла панують неподільно», хто простіший шукає якщо не відповіді, то хоч би забуття від страхів за своє майбутнє у ворожок і екстрасенсів. Ну а решта, навіть ті, хто раніше з новин і ток-шоу перемикав телевізор на серіали й телевізійні гумористичні (зазвичай, у лапках) шоу, почали з таким же успіхом дослухатися (й учитуватися) в прогнози експертів. Для когось, може, навіть для більшості, нинішня глобальна криза сприймається як катастрофа. Але для тих публічних інтелектуалів, що люблять пофантазувати, це час — усе одно, як рибі у калюжі, що висихає, додати декілька метрів води.
Напевно, тому весь цей парад передбачень, не лише від такої за їхнім власним визначенням «могутньої сили», як «Український інститут майбутнього», я сприймаю з іронією. Зовсім інше, коли подібні аналітичні матеріали виходять «з-під пера» людей, які безпосередньо впливають на формування політики держав-лідерів. Наприклад, як свіжа шпальта в Le Figaro. Нагадаю, що посилання в тексті для електронної версії. Щоб не забути в газетній її зняти ще нещодавно викладача паризького Інституту політичних досліджень (із стін якого вийшла чимала частина політичної та дипломатичної еліти Франції), а за Макрона — П’єра-Анрі д’Аржансона, що перейшов на державну службу. Ця шпальта має ще й гучний заголовок у вигляді само цитати: «Ми вступаємо в нову холодну війну, яка може ознаменувати наш кінець історії». — Назва бомба, я ж казав.
«Ми» в цьому випадку в різних місцях тексту — це і Франція, і те, як розуміють у Франції об’єднану Європу, хоча висновки політичного експерта і стосуються наслідків пандемії для планети в цілому. Всупереч провокаційній назві, головна загроза, як убачає автор, полягає не у власне новій Холодній війні, а в можливій «стратегічній маргіналізації» Європи в цьому світі майбутнього, що лякає (читача, але не його), в якому внаслідок пандемії глобалізація зазнала краху. Великий страх загрожує зникненню «громадян світу», що відчувають себе як удома в будь-якому куточку планети. Відсутність координації між країнами в боротьбі проти COVID-19 підірвала довіру до регіональних союзів, давши друге життя «цеглинам» націй і національних держав. І все це на тлі зростаючої конфронтації між США та Китаєм, який чи здатен це зробити, чи й справді збирається (неначе їх пандемія не зачепила) найближчим часом скинути Захід із трону світового лідера.
А тому, вважає П’єр-Анрі д’Аржансон, — і ось тут перший, очевидний навіть сліпому, збій у його логіці — Європі (а як же діагностований ним крах регіональних союзів?!) слід замкнутися в своїх кордонах і переорієнтувати економіку на внутрішній ринок. Пам’ятаєте, як у «Неймовірних пригодах італійців у Росії» герой Євгенія Євстигнєєва, аби йому не зламали ногу, ламає її собі сам? Так і д’Аржансон, щоб не стати у глобальному протистоянні Китаю та Штатів розмінною монетою («буферною зоною»), пропонує Європі добровільно відмовитися від провідної ролі на світовій сцені, самій себе «маргіналізувати». Не кажучи вже про те, що лікування глобальної економічної кризи за допомогою протекціонізму не лише посилить перебіг хвороби. Доведено Великою депресією та Другою світовою — це шлях уже не до Холодної, а до нової глобальної Гарячої війни.
І ось тут фантазія автора занесла його в такі недоступні навіть для Манілова емпіреї, що про якусь логіку в його конструкціях і зовсім можна забути. Ця Європа, що замкнулася у своїх кордонах і переорієнтувалася на внутрішні ринки (протекціоністськими тарифами й імпортозаміщенням, що мінімізували імпорт), як він вважає, в глобальному протистоянні з Китаєм буде необхідна Сполученим Штатам. — Мовляв, без союзу з Європою Сполучені Штати не можуть вважатися імперією (ага, це як Росія без України). Причому, необхідна до такої міри, що зможе диктувати їм умови: спершу відмінити штрафні санкції проти європейських компаній (ну, тобто Європа, закриває свій ринок, і для США також, а США навпаки, відкривають ринки європейським товарам).
Ну, і вишнею на тістечку друга умова: США повинні гарантувати, що цей оновлений військово-політичний союз з Європою буде направлений виключно проти Китаю, але не Росії. Нічого не пояснюючи при цьому, в чому для Європи в такому вилученні Росії з формули протистояння США з Китаєм інтерес. Не кажучи вже про відсутність пояснень, а що змусить Росію (вся століттями створювана інфраструктура та всебічна сьогодні військова потужність якої обернені у бік Європи, і яка покірно підставила Китаю м’яку підчеревину і навіть для годиться не прикритий... Далекий Схід) у цьому глобальному протистоянні відмовитися від нинішнього тісного військово-політичного й економічного партнерства з Китаєм.
Утім відповідь на це запитання можна знайти в інших текстах П’єра-Анрі д’Аржансона. Вперше я натрапив на цього автора ще 2014-го, коли в розпал Кримської кризи мою увагу привернули його химерні пояснення щодо симпатій французів до російського президента. Як він стверджував, причиною тому є нібито схожість Путіна з Людовиком XIV. Як і Король Сонце, він посадив Ходорковського/Фуке (а отруйники Скрипалів Боширов і Петров, напевно, в цій логіці Міледі?) та продемонстрував, що здатен захищати російський народ не лише від усемогутніх олігархів, але й від могутніх держав. Путін, за його словами, — «це свавілля, але це свавілля, вигідне народові». Втім, немов усвідомлюючи комічність сказаного, він усе ж тоді визнав, що подібні симпатії до Путіна не більше ніж «інтелектуальний бунт... на загальному фоні заперечення пануючого ідеологічного порядку». Перефразовуючи Пушкіна, не дай, Боже, побачити французький інтелектуальний бунт, безглуздий і нещадний...
