Іриси не люди
Про українську ментальність – без моралі
Міська маршрутка − не поїзд, у якому за довгу дорогу можна почути не одну сповідь, та все ж. Жінка, яка сіла поруч у маршрутці біля «старого» луцького ринку, тримала у руках багато кущів ірисів, і такі вони були різні та однаково гарні, що вона, зловивши мій зацікавлений погляд, з усмішкою призналася: «Це вже чоловік удома загризе, що цілих 120 гривень витратила на квіти!» Але тут же почала розповідати, як синові, котрий у Польщі працював у квітковій теплиці, пані господиня з нагоди народження у нього сина подарувала не що-небудь, а цибульки ірисів дуже рідкісних сортів.
Син і зараз працює на польську пані, тільки вже розлучений, бо жінка не захотіла з ним жити, коли переніс біду. Від «старого» до «варшавського» ринку, біля якого автовокзал, я дізналася і про те, як син отримав дуже страшні опіки, коли у його руках вибухнула пилка, що працювала на бензині, як мати його рятувала у львівській лікарні, де залишила 60 тисяч, а лікар все казав, що йому мало дала, і як анестезіолог, якщо мати не клала (бо не мала) у кишеню йому 100 гривень, не ішов з ними на перев'язку. Покласти упакованого у бинти сина на каталку жінці безкоштовно допомагали санітарки, але у перев’язочній без анестезіолога йому не давали укол, а зривали бинти по живому. Він, звісно, кричав, з ран лилася кров, а матір, яку змушували бути при цьому процесі, з кабінету майже виносили... Як вона, аби врятувати сина, добилася у Київ до лікаря Ростислава Валіхновського: «Він же наш, волиняк! Я поїхала до його тата, що хірургом у Турійську працює, показала всі виписки, він тут же сина набрав по телефону... Валіхновський з нас не взяв грошей ні за що, все клініка оплатила чи навіть не знаю хто, а ми заплатили тільки за матеріали для операції».
Нині цьому стражденному старшому синові потрібна ще не одна пластична операція: хоча б на вуха, які від вогню згоріли наполовину. Але він почувається загалом добре, працює у польській теплиці біля ірисів. У його господині їх – кілька сот сортів квітів. А у Луцьк із села моя тимчасова попутниця приїжджала за... злотими. Їх мусив терміново передати син із Польщі, аби тут поміняла на гривні. 700 гривень потрібно меншому синові, який закінчує один із коледжів (і не може дочекатися того закінчення, бо на рідній землі його сільськогосподарська професія не буде затребувана, тому зразу зі свіженьким дипломом поїде у Польщу на заробітки. Там такі фахівці потрібні). Та наразі у коледжі сказали студентам принести по тих 700 гривень, і «треба виконувати», каже жінка. Хоча, звісно, екзамени він здасть і так. А на що гроші збирають, студентів до відома не ставлять. «Приказ є приказ», – каже мати, а що на свою і батькову пенсію не дуже і назбирає, то виручила старша дитина.
Ось тобі й Україна в мініатюрі, з милосердям і жорстокістю, покірністю і працьовитістю, і, звичайно, з любов'ю до квітів, які тільки і радують. «Ото встану вранці, найперш квітник обійду, з ірисами побалакаю, і лише тоді починаю порати хазяйство», − каже моя незнайома попутниця, і, вже виходячи біля автовокзалу, на моє зауваження, що ось же, не озлобилася на життя, на людей, скаже: «А я завжди і всім бажаю добра!»
