Iсторія одного обивателя
«30.01—05.02.2015»
Батьки з п’яти років віддали мене до приватного вчителя вивчати англійську мову, й після цього кожен друг сімейства вважав себе зобов’язаним, ледве угледівши мене, протекційно схилятися до моїх метру двадцяти й здивовано вигукувати: «Такий маленький, а знає англійську! А ну, скажи нам що-небудь...» І я, зашарівшись від ідіотської ситуації, шукав у собі відповідні випадку слова, хоча зараз, з висоти своїх 42-х, з легкістю знайшов би пару-трійку підходящих висловів рідною для нас із співбесідником мовою. Відтоді я трохи підріс, але дорослі дядьки й тітки, найчастіше теле- або радіожурналісти, ледве дізнавшись, що я за фахом історик, так само здивовано вигукують: «Оце так! Такий великий, і історик!» І тут-таки, змирившись з несподіваним для них фактом, що навіть сивоволосі бородаті гіганти можуть у наші тривожні дні мати настільки непрактичну не від миру сього професію, негайно знаходять чим продовжити розмову, що зайшла у безвихідь: «А нумо проведіть нам історичну паралель». І я, хто сто тисяч разів у своїх мріях твердив про себе фрази, якими слід відповідати в таких випадках настирливим співбесідникам, на жаль, через виховання, в стотисячний раз, червоніючи, намагаюся знайти, що відповісти, щоб мої співбесідники наприкінці розмови все ж вирішили, що історики це теж хоч у чомусь трохи люди, з якими є про що поговорити.
• Ні, я не тому не люблю історичні паралелі, що дивлюся на всіх неісториків звисока. Річ у тому, що «паралель» — це спроба пояснити людині смак страви, яку він ніколи не їв, аромат квітки, яку він ніколи не нюхав. — Одна сота частина схожості, і 99 унікальних неповторних деталей, про які твій співбесідник так ніколи й не дізнається. У століття смакозамінників і ароматизаторів і Рабинович зі старого анекдоту цілком здатен наспівати співбесідникові «з Карузо», а знаючи не з чуток більшість вітчизняних виконавців, у нього навіть, напевно, вийде не гірше. Але коли мова заходить про професіоналів, ось тут і включається професійна етика, що не дозволяє проігнорувати 99% відмінностей заради одного вдалого каламбуру. Утім, ні. Якщо розмова не серйозна, вже якщо мова зайшла про каламбур, дозволю собі-таки одну історичну паралель, історію про одну людину, яка обігнала свій час на 250 років.
• Моя історія про, здавалося б, цілком пересічну людину, торговця чаєм з Уельсу, якому випало, як і нам з вами, народитися в дуже цікавий, і тому дуже неспокійний час. Британія на той час вже благополучно пережила війни троянд і революції, і зі століттями набула необхідної частини посередності, щоб створити в недалекому майбутньому й свою імперію. Утім, блискуче вікторіанське століття тоді ще не настало, й навіть, здавалося, крах Британії не за горами. Неподалік, на континенті, палала у вогні революції Франція — там скидали королів, революціонери по черзі рубали голови один одному. Безумний британський король вплутався у війну, натовпи схвильованих біженців з континенту наповнювали британські паби, а обивателі стурбовано зітхали, читаючи, залежно від своїх політичних уподобань, черговий випуск «Times», «Morning Post» або навіть «Morning Chronicle». — Тут, на безпечному острові, парламентаризм налічував уже сотні років, і кожен завсідник пабу, тільки й спроможний на те, щоб по складах розібрати заголовок газети, вважав себе великим знавцем політики й міжнародного становища.
• Це був самий пік першого золотого століття британської політичної журналістики — нам, через 200 років, уже все було б у ній знайомо, всі жанри й стилі вже народилися, хіба що місце популярних нині в інтернеті «фотожаб» і «демотиваторів» скромно займали політичні карикатури. Чи треба говорити, що замість соціальних мереж і телевізорів тоді задовольнялися пабом і газетою, що, втім, аж ніяк не заважало чуткам, упередженням, масовим психозам, а часом і новинам поширюватися в народі з фантастичною швидкістю. Багато хто зробив на тій «гібридній війні» свій капітал — світова слава Ротшильдів народилася саме тоді, й саме на маніпуляції з новинами й чутками. Але були в тій війні й свої безіменні жертви, які віддали на вівтар перемоги якщо не своє життя, то свій розум. Утім, не всі вони залишилися безіменними. — Це знову, спробувавши передати, що називається, дух епохи, повертаюся до героя своєї розповіді Джеймса Тіллі Меттьюса.
• Уявіть собі засідання Палати общин британського парламенту.— 1797 рік. Усе, як у хорошому костюмованому фільмі від ВВС. — Ні тобі порносайтів на планшетах депутатів, ні тобі блокування трибуни, й навіть по головах один одного в ту епоху депутати били хіба що раз у 10 років. Слово було взяв поважний депутат Роберт Банкс Дженкінсон, майбутній другий граф Ліверпул, майбутній прем’єр-міністр, а у той час скромний полковник і свіжоспечений барон Хоуксбері. І тут під склепінням Вестмінстерського палацу лунає гучний крик: «Нас зливають!» Ну, або майже такими словами — літературний переклад, особливо історичний, це, знаєте, справа делікатна... І оскільки у нас тут жанр історичного каламбуру, ми можемо дозволити собі трішки вільний переклад слова «тreason».
• Кричав, як ви вже здогадалися, вищезазначений чайний торговець Джеймс Тіллі Меттьюс. Тоді, під склепінням Весмінстерського палацу, як свідчать перекази, він багато чого сказав, але більша частина згодом була стерта з історичних скрижалей, а порушник спокою був доправлений до шпиталю святої Марії Віфлеємської, що увійшов до історії під своєю простонародною назвою «Бедлам», тобто божевільня. Кілька разів поважний консиліум за клопотанням друзів нещасного збирався, щоб вирішити питання про його осудність, і кожного разу вердикт залишався невтішним. Від цих зборів до нас дійшли детальні протоколи, завдяки яким нащадки дізналися про незвичайний випадок божевілля, який через століття отримав наукову назву «параноїдальна шизофренія».
• Незвичність випадку Джеймса Тіллі Меттьюса полягала в тому, що з усіх поглядів це був цілком нормальний, освічений і навіть не позбавлений приємності в спілкуванні чоловік. Але варто було в його присутності завести мову про політику... Нам залишається лише здогадуватися, що з того, що він повідав своїм лікарям, прозвучало в Палаті общин. Утім, у нашій Раді звучало й не таке. Його історія від консиліуму до консиліуму обростала фантастичними подробицями, тому дозволю собі викласти її вам у хронологічній перспективі. Почалося все з поїздки до революційної Франції, де молодий Меттьюс намагався знайти контакти з опозиційними кривавими якобінцями-жирдоністами. Звісно, його арештували, звинуватили в шпигунстві, і його не стратили лише тому, що визнали божевільним. Що спонукало французів дійти такого висновку, ми не дізнаємося, проте, повернувшись після кількох років примусового лікування у Франції на батьківщину, Меттьюс вирішив, що його арешт став наслідком політичної змови в самих верхах британського уряду. Потім були статті у пресі, гнівні листи міністрам і депутатам, а в кінці вже відомий вам виступ у британському парламенті.
• У тиші й бездіяльності примусової ізоляції його теорія змови обросла неймовірними подробицями. Розповіді про п’яту колону якобінців при королівському дворі перетворилися на історію про незвичайний підземний народ, який за допомогою машини під назвою «повітряна прядка», або «повітряний ткацький верстат», випускає особливі промені, за допомогою яких не лише читає думки британських політиків, а й управляє ними. Для більшої переконливості Меттьюс навіть намалював детальні креслення цієї машини, які, втім, наштовхнули керівництво лікарні на досить оригінальний спосіб лікування. Йому дозволили взяти участь у конкурсі проектів з реконструкції лікарні, й за свій проект він навіть отримав цілком пристойну на ті часи премію в 50 фунтів, а деякі його пропозиції увійшли до остаточного проекту.
• Меттьюс прожив у Бедламі довгі 17 років, і лише в останні місяці свого життя був переведений до приватної лікарні менш суворого режиму. З усіх поглядів він вважався найспокійнішим пацієнтом лікарні, дружив з багатьма лікарями, часто обідав за директорським столом, але до самого кінця його життя всім — від лікарів до пацієнтів — у його присутності суворо заборонялося говорити про політику — тему, здатну навіть у наш час перетворити мирного обивателя на божевільного. Утім, у наш час, навпаки, цього божевільного напевно б визнали звичайним мирним обивателем...
