Іво Андрич помер самотнім
Сьогодні хочу завершити свою розповідь про юґославського письменника, Нобелівського лауреата Іво Андрича. Цього разу хочу звернутися до його непублічного, приватного життя. Здобувши славу й суспільне визнання, Іво не мав одного – щастя і сімейного затишку. Хоча на всіх етапах свого життя він мав доволі активні й різноманітні стосунки з жінками, йому судилося аж до старості залишатися холостяком. Деякі його романи з жінками були бурхливими й короткими, часом навіть лунали звинувачення про адюльтер і любовні трикутники; натомість з іншими жінками він підтримував стосунки довжиною в роки, але переважно платонічні й епістолярні (про його любов у листах можна б написати окремий роман!). Одні вважали, що він не одружується, оскільки боїться, що це заважатиме його творчості, інші ж пліткували, що його вимоги занадто високі і любить насправді він тільки себе самого.
Та була одна жінка, яку Іво Андрич любив довгі десятиліття – Міліца Йованович (Бабич). То була нещасна любов, бо Міліца була заміжньою й любила свого чоловіка Ненада. Але водночас дуже тепло, ніжно, з любов’ю ставилася до Андрича. Цей любовний трикутник проіснував як мінімум двадцять років, бо ще в середині 30-х Андрич забирає Ненада з собою на роботу в Посольство в Берліні, а злі язики плещуть, що все це тільки для того, щоб і Міліца була поруч. Хай там як, а Іво Андрич був людиною винятково шляхетних манер, і ніколи не дозволив собі переступити поріг і зруйнувати чужу сім’ю. Навпаки, навіть у лихоліття Другої світової, коли Ненад потрапив у концтабір, Іво Андрич підтримував Міліцу і всіляко сприяв звільненню її чоловіка.
Стати справжньою парою Іво Андрич і Міліца змогли тільки в 1958-му, коли Ненад помер після довгої й виснажливої хвороби. Це був шлюб зрілих, літніх, самодостатніх людей, яким випало прожити дуже складне, часом навіть лиховісне життя. Андричу на той момент було 66 років – і він вперше відчував себе щасливим. Після одруження він отримує перше власне житло, адже до того жив на зйомних квартирах і в готелях. Іво Андрич усе життя жив, як монах: аскетичні інтер’єри, тверде ліжко й мінімум речей, які можна швидко спакувати у валізу. За майже сім десятиліть найкоштовнішою його власністю була домашня бібліотека на кілька тисяч екземплярів. Тепер і бібліотека, і старий запеклий холостяк нарешті отримали свій дім, джерело спокою й затишку.
Здавалося, на старості літ Іво Андрич уже не зможе отримати більше – він був прославленим і любленим письменником, а тепер ще й коханим чоловіком. Але в 1961-му році – абсолютно несподівано для нього самого – письменнику присуджують найвищу світову відзнаку за літературні досягнення. Нобелівську премію Андричу дають за «епічну силу, з якою він віднаходив теми й зображував людські долі, видобуті з історії його країни». Як і заведено в Нобелівських звичаях, імена конкурентів, які того року розглядало журі, оголосили тільки через 50 років. Тоді й виявилося, що Іво Андрич випередив Лоренса Дарела, Джона Рональда Толкієна, Джона Стейнбека, Едварда Форстера, Альберто Моравіа і Роберта Фроста. Нічогеньке товариство!
Втім, поки весь світ аплодував Іво Андричу, у нього на батьківщині його чекав радше холодний прийом. Річ у тім, що керівник Юґославії Йосип Броз Тіто приятелював з іншим великим письменником – хорватом Мирославом Крлежею, і саме його вважав гідним найвищої премії. Але з Нобелівською премією в кишені й світовою славою це вже не Тіто був потрібен Андричу, а Тітові – Андрич. Врешті влада гідно вшановує письменника, обсипає його новими званнями й відзнаками, але самому Андричу вже не хочеться галасу – він прагне тиші, сімейного затишку і гармонії. Грошовий еквівалент Нобелівської премії у повному обсязі письменник передає на розвиток бібліотечної справи в його рідній Боснії.
А сам все частіше втікає зі столиці на узбережжя Адріатичного моря, де в містечку Герцеґ-Нові вони з Міліцою збудували невеличку віллу. Цей будиночок над морем стає ідеальним місцем для щасливої старості двох закоханих людей. Іво Андрич настільки щасливий, що поспішає нажитися, насолодитися тим, чого йому все життя бракувало. У роки після отримання Нобелівської премії він дуже мало пише, але його романи весь час передруковують і перекладають на все нові мови. На жаль, у такому щасті парі не судилося прожити довго – у 1968-му Міліца, хоч і молодша від Андрича на сімнадцять років, помирає, залишаючи бездітного письменника знову самотнім у цьому світі.
Своє життя після смерті Міліци Андрич описує в одному листі: «Життя немає, а смерть не приходить». Який лаконічний вираз і яке вишукане освідчення в коханні до жінки, без якої він не бачить сенсу жити далі! Наступні 7 років Андрич живе, як справжній монах: майже не цікавиться зовнішнім світом, уникає галасу й скупчень людей, спілкується переважно з книжками, а всю свою активність обмежує годинною прогулянкою в парку. Не буде перебільшенням сказати, що всі сім років після відходу дружини Іво Андрич проживає в очікуванні власної смерті. Збавителька-смерть приходить за ним 13 березня 1975 року.
