Хлопці в масках на Майдані. Хто вони?
З Денисом я познайомилась випадково. У ніч з четверга на п’ятницю ми з колегою повертались з нічного ефіру на одному «он-лайн»-каналі. Редакційної машини не дочекались. Нас запропонував підвести «гість» студії.
Ту ніч я збиралась провести на Майдані. Тривало «перемир’я», а тому можна було в більш-менш спокійній атмосфері поспілкуватися з майданівцями. Після тижня різноманітної інформації про Майдан і його героїв, хотілось сформувати думку про те, що там відбувається, на основі власних спостережень...
Наш «водій» підкинув нас до Українського дому. Поки мій супутник допомагав мені вийти з машини, наш «друг» наздоганяв Віталія Кличка. Той якраз підіймався по вулиці біля УНІАН. Була майже четверта година ранку.
Молодий хлопець в масці (ще місяць тому цей камуфляж викликав у мене «параліч», тепер я сприймаю хлопців у масках спокійно навіть о четвертій ранку на Європейські площі, особливо — о четвертій ранку на Європейській площі) розгледів водія нашої машини і голосно, але коротко вилаявся. Потім розвернувся і попрямував до барикади.
Наш випадковий «друг» гукав йому у спину: «Повтори, що ти сказав?». Спочатку пробував наздоганяти, але потім передумав. Почав випитувати у нас: що той сказав. Я відповіла по-правді: не почула нічого. А от мій колега сказав: «хлопець нехорошим словом обізвав Вас, але повторювати це я не буду».
На тому й розійшлися. «Друг» поїхав додому, а ми попрямували на Майдан.
За хвилину ми вже наздогнали того «лайливого» в масці. Перше, що він запитав: «ви знаєте, хто це?». Ми відповіли, що так, але не товаришуємо. За цим — хлопець опустив маску. Посміхнувся. У нього була особлива посмішка і якісь неймовірні вогники в очах – в мені прокинувся «журналіст»… (опускаю, з етичних причин, чому Денис вилаяв чоловіка, який нас підвіз).
І «чуйка» не підвела, Денис виявився й направду цікавим персонажем. Хлопець два роки тому переїхав до Києва з Донецька. Тепер він – сучасний художник. Заробляє на життя «різним». Для себе цікавиться політологією, час від часу робить політичну аналітику, щоб «розумітись на процесах в країні». За освітою Денис — медик. Вісім років пропрацював судмедекспертом в Донецьку. У Києві працював на одному з бієнале в Мистецькому Арсеналі. Добре знає «День». Захоплюється творчістю і характером нашого журналіста Дмитра Десятерика.
Денис – той, про кого кажуть: російськомовний український націоналіст. Українською хлопець говорить добре. Але коли «вмикаються» емоції переходить на російську — легше.
- Я буду говорити дивною українською, це — нічого?, — запитав Денис, коли ми запропонували пройтися територією Майдану і поговорити.
- Як зручно, - відповіла я, - головне, щоб щиро.
Рушили по Хрещатику на Майдан. Там якраз на сцені виступав Тарас Компаніченко. Годинник показував четверть по четвертій ранку.
Шолом, чорна маска, теплі рукавиці, на колінах і ліктях – захист, на спині – наплічник. Приблизно так, по пам’яті, виглядав Денис під час нашої першої зустрічі. Надворі було дуже зимно. Термометр, якщо не помиляюсь, показував «мінус двадцять». Ми йшли повільно.
- Я не належу до «правого сектору». Не хочу йти записуватись і у «десятки», - сказав Денис у відповідь на якесь моє зауваження, чи то запитання (вже й не пам’ятаю яке).
- А чому? – поцікавилась я. – Тобі не подобаються люди, які там? Ти бачиш, що вони якісь не такі, роблять щось не те?
- Та ні, - засміявся Денис. – Просто я ще не визначився хто я більше – націоналіст, чи космополіт.
- Скажи, Денисе, а як ти бачиш розв’язання ситуації, в якій сьогодні опинилась наша країна?, - пішла ва-банк я. – Коли ти зрозумієш, що можна йти з Майдану?
- Коли влада піде на компроміс. Коли я побачу, що… влада нас поважає, - спочатку протяжливо, а потім, коли, добрав найкращий, на його думку, відповідник: що воно таке — «стояти до кінця», відповів мені Денис.
- А з чого ти зрозумієш, що влада тебе поважає?, - не відставала я.
- Коли рішення, які вона приймає, будуть враховувати мою думку, і думку таких як я, - не розгубився хлопець.
На думку Дениса, відставка президента неминуча, та й уряду також.
Утім, хлопець впевнений, що обирати главу держави українцям потрібно відштовхуючись від того, які завдання він повинен виконати для України. А тому, передусім, українцям потрібно сформувати чіткий перелік цих завдань. Я попросила Дениса назвати з-ходу три, на його думку, основних.
На жаль, запис відповіді у мене не зберігся, тому відтворюю по пам’яті, суть. На думку Дениса, українцям потрібен Президент, який чує і дослухається до народу, говорить з ним, поважає його волю, розуміє, і відповідно, приймає рішення, з огляду на національний інтерес. Друге – президент повинен забезпечити і гарантувати захист прав і свобод громадян держави, яку йому довірили. І нарешті третє – економічні свободи: українці повинні мати можливість працювати чесно, і отримувати за це справедливу винагороду.
- Якщо ти побачиш людину, якій під силу забезпечити виконання ці завдання, ти готовий будеш підтримати «гривнею» його передвиборчу компанію, - запитала я. І в той же час, про себе подумала, що моє питання звучить трохи дивно, як на майже п’яту ранку, незнайомій людині… І вирішила додати — Як ти гадаєш: чи реально в Україні побудувати успішну компанію зразка Барака Обами – скинутись по долару на «свого» кандидата?
Денис відповів впевнено – «Так. Чому б ні. Я готовий».
Ми троє задумались… Помітили, що пройшли вже барикаду на Інститутській, дійшли майже до будівлі Нацбанку. Зупинились. Вирішили далі не йти. Якось неспокійно, як не як в новинах таке пишуть…
Завернули на Майдан. Помітили, що біля барикади на Інститутській майстрували катапульту. Хтось грівся біля бочки. Ми призупинились.
- А ти не проти зустрітись і записати інтерв’ю для «Дня»?, - запитала у Дениса я.
- Давайте, - відповів Денис. – Тільки у мене є одна умова: можна я буду не один? Моя дружина – стріт-арт-художник – і вона теж чи не щодня тут зі мною на Майдані. І друг є цікавий. Ми нещодавно один проект творчий задумали…
«Умову» узгодили, обмінялись телефонами, домовились зідзвонитись в п’ятницю зранку, і зустрітись для запису по-обіді…
Я набрала Дениса близько півдня. Телефон був відключений. «Мабуть, спить», - подумалось. А потім, коли до кінця дня мені не прийшло СМС «абонент знову на зв’язку» стало трохи лячно. «А що як….». На сторінці «Євромайдану SOS» фото Дениса не з’являлось. Це заспокоїло. Можливо, щось з телефоном трапилось, заспокоювала себе я. В суботу Денис «постукав» у друзі в Фейсбук. Я зраділа: живий, здоровий…
«Алла, добрий вечір, прошу мене вибачити за те, що не зателефонував. Мене трохи контузило на Грушевського, але вже все гаразд. Ми могли б завтра з вами зустрітись», - написав у повідомленні мені Денис.
Домовились зустрітись зранку біля барикади на Майдані зі сторони вул. Хрещатик.
На годиннику — майже південь. Біля входу на Майдан — двосторонній рух. Одні, замерзлі, мабуть, поспішають кудись з Майдану. Інші — прямують кудись вглиб – Євген Ніщук зі сцени повідомив: віче не буде, усі учасники збираються на прощальну панахиду за бійцем Самооборони Майдану Михайлом Жизневським в Михайлівському Соборі…
Прийшов Денис. Сам. Без маски і наколінників, і трохи збентежений. Поки колега налаштовував камеру, я запитала: «Щось трапилось? Ти (ми домовились, що звертатимемось на «Ти») виглядаєш збентежено».
Денис відповів, що нічого страшного, просто трохи «параноя» за останні дні розігралась. Мовляв, якісь дивні дзвінки почались. «Піднімаю слухавку, а там – Майкл Джексон співає», - поділився Денис.
Але від інтерв’ю не відмовився. Відповів: «а чого боятись?…»
На Євромайдані Денис вже 66 днів. Каже: прийшов, бо був незгодний з рішенням Уряду призупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з ЄС. А ті, події, які розгорталися потім – побиття беркутівцями вночі студентів, незрозумілі затримання на Банковій, а далі все, що почало творитися після 19 січня в країні – остаточно переконали він тут тому, що не має права бути деінде. Денис каже, що дружина його підтримує. Приходить до нього на Майдан.
- Я її не пускаю на «передову». Та й самій ходити по Майдану не дозволяю. З друзями приходить, - розповідає хлопець.
Батьки та родичі Дениса живуть в Донецьку. Вони, мовляв, не забороняють йому «мати свою позицію». Але про те, де він і що робить – Денис розповідає батькам не всю правду. Мовляв, щоб не хвилювалися.
Денис час від часу кашляє.
- Застудився?, - питаю.
- Ні, - відповідає Денис. – газом надихався.
Хлопець розповів, що звертався до лікаря за консультацією. Той оглянувши, сказав, що в легенях у Дениса – дуже багато шкідливих речовин, і їх треба виводити.
- А ти хіба не в респіраторі ходиш?, - дивуюсь я.
- В респіраторі, але… Лише від диму палаючих шин в легенях море всілякої гидоти осідає, - пояснює хлопець.
Говорили багато.
Декілька разів змінювали плани. Радились з колегою, яке краще тло буде для запису відповіді на те, чи інше запитання… І лише під кінець зустрічі, коли записували практично останній план, Денис поцікавився: «А що таке «тло»?». «Фон», - в унісон з колегою відповіли ми. Всі троє засміялись.
Від нашої зустрічі й Денис користь отримав. В його словниковому запасі з’явилось нове слово. Ми ж тепер трохи краще знаємо, чим живуть хлопці в масках на Майдані: хто вони — хлопці в масках з Майдану?
Коли знімали біля барикад, я помічала як довкола нас збирались люди, прислухались: що воно таке?… Російськомовний хлопчина повторював, що він з Донецька, раз по раз лаяв владу… Розповідав дивовижні речі про своє дитинство в рідному місті, чому переїхав до Києва, чому на минулих виборах президента голосував проти всіх, за що сьогодні відчуває свою провину і несе особисту відповідальність тим, що з практично з першого дня – на Майдані …
