Хроніки спротиву. Воєнна фізкультура
Хочеться бути струнким і красивим. Ні, звісно, можна бути не струнким, але все одно красивим, але це не те. Бо тренажерна зала, окрім усього іншого – опупенний (від слова “пуп”, який ніколи не розв’яжеться) засіб підвищення самооцінки.
Однак, кляті моSSкалі поламали купу корисної рутини. Тож фітнесом доводиться займатися вдома.
Спочатку перенести ноутбук з кухні в кімнату. Врубити музику. Щось енергійне, але не тупе. Наприклад, фанк або соул. Життєрадісні пісні народу, який сотні років жив у пеклі.
Розстилаємо ковдру на підлозі. Спочатку, звісно, розминка, помахати руками-ногами. Потім сідаємо в лотос.
Насправді лотос – це вільність, він до основної програми жодного стосунку не має. Це аби впевнитись у власній крутизні, що можу так, як міг у 17 років.
Отже, заплітаю ноги і сиджу пародійним Буддою 5 хвилин. Олена Юріївна чомусь приходить саме в цей момент, топчеться по ногах і зручненько на них укладається. Коли я сиджу в будь-якій іншій позі – їй на мене начхати. А тут просто умліває. Загадкова фемінна душа.
Олена Юріївна – це кицька. Чорна.
Перша вправа – найбільш звіряча. Присісти 150 разів. Важливо для м’язів ніг. Три підходи по 50 разів, паузи по півтори хвилини.
Перші 50 пролітають, мов кулеметна черга.
Другі пів сотні вже вимагають. Але ти все ще боєць, ти майже не захекався.
Третій підхід. О, вже 20… О, дістався до 30… Що, тільки 35? Бляха, 37? Ну давай! Один мертвий каZап, ще один… ще… Трясця, як же їх, сцуко, багато! 42… Танк підбили… “Бук” прибили… “Ураган” розхерачили… 49… П’ят-де-сяаааат! Все буде Україна!
Далі – спина. Віджими від підлоги широким хватом. Мачистська вправа, часто в кіні показують. Першій підхід – цілих 30 разів; у лютому починав з 16. Потім ще 3 підходи, останній – дай ЗСУ щоби 10 було. До речі, в ЗСУ, подейкують, покарання за некритичне недбальство – віджатися разів так 50. Я би вмер. Але принаймні свою цивільну норму виконую, і те добре. В кіні зможу зніматись.
Віджим вузьким хватом. На трицепс. Тут на першому підході якщо 15 подужаю, то й те добре, але ж це не важливо, головне, аби людина була хороша, правда?
Прес. Скручування. Ліг на спину, ноги зігнув, підіймаю-опускаю корпус. Три підходи, останній уже допомагаю руками. Прес для мене завжди був загадковим м’язом. Як ці спритні молодики тримають ноги під прямим кутом, висячи на турніку? Завжди їм заздрив. Ні, тепер не заздрю. Я інше вмію. І Юріївна, он, поважає.
Остання вправа – теж на прес. Планка.
Планка – таке ж саме гестапо, як і присідання.
Ноги разом, спираєшся на зігнуті в ліктях руки і на носки, тіло тримаєш прямо, прес, звісно, напружений, секундомір увімкнений. Тремтіти починаєш уже через секунд через 30. Цифри повзуть немилосердно повільно. Але ж, якщо не достоїш до хвилини – себе не поважатимеш. Але ж, якщо не достоїш до 90 секунд… але падаєш на 76-й. Ось і славно, головне ж не медалі, а участь. Хто молодець?
Тепер у душ і вечеряти. День удався.
І наступний день. І наступний. Результати потроху ростуть. Марнославство муркоче. Перспективи захоплюють.
Чи відіжмуся 40 разів? Чи піду на рекорд, присівши двохсоточку? Чи втримаю планку 3 хвилини? Чи Супермен я?
І в ту мить, коли рельєфне майбутнє починає освітлюватися вогнем внутрішньої рішучості, приходить повідомлення, що тренажерний зал відкрився.
Тепер точно переможемо.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
