Хроніки спротиву. Зберігайте спокій і погодуйте котика
Мого котика звати Оскар. Він старожил: я приніс його додому 17 років тому на свій день народження кількамісячним кошеням. Досі пам’ятаю, як він шастав під ногами в гостей, приводячи останніх у стан желейного замилування.
Мені його рекламували як “напівпушистика”, але він просто пушистий (жмутки шерсті починають накопичуватися по всіх кутках уже наступного дня після прибирання) та в основному чорний, з білими шкарпетками на лапках і розкішною білою маніжкою. Довкола рота природа йому теж мазнула білим, тож здається, що він весь час посміхається, наче артист оригінального жанру.
Зараз Оскар – поважний старий джентльмен з майже бездоганними манерами. Ходить тільки на лоток, дере тільки дряпалку. Чомусь обожнює приймати разом зі мною душ. Щойно йду у ванну – одразу забігає слідом. Далі за обставинами. Або сидить і спостерігає за гігієнічними процедурами, або залазить просто на край ванни і хлебтає воду, що долітає до нього, при цьому сам намокає не менше за мене – ось тобі й котяча гідрофобія.
Раніше він був дуже мовчазний, але останні пару років весь час привертає до себе увагу: видає доволі раптово, в тому числі серед ночі, кілька жалібних нявкаючих фраз, після чого заспокоюється. Інколи приходить на кухню, вона ж робочий кабінет, коли сиджу за комп’ютером – теж із розмовою. Це явно щось важливе, тож я його беру на коліна, щоби він деталізував інформацію. Він починає змістовно муркотіти, кінець повідомлення.
Оскар, утім, не є безроздільним володарем серця мого. Окрім нього, в хаті живуть дві файні кобіти. Перша – чорна як ніч, круглолиця мов місяць уповні, медовоока Олена Юріївна Мавра. Чому вона Олена Юріївна – не питайте, це надто складний ланцюжок асоціацій, не позбавлених легкого фрейдистського душка.
Вона дозволяє собі бути лагідною та компанейською лише до певної межі. Надто тривалі нюні викликають у неї роздратування, і вона легко розпускає руки, тобто лапи. Сяючи ідеальною чорною шерстю, Мавра знає, що являє собою втілену досконалість. До вашої слабосильності вона може лише зглянутись. Але це неточно.
Ще вона займається партизансько-підривною діяльністю. Тобто регулярно лишає у ванній кімнаті якісні, добре сформовані міни. І позаминулої ночі я в одну з них таки вступив.
Відмиваючи вранці капці й підлогу, я думав, що ці дії повинні мати певний сенс, що все в житті відбувається не просто так, що причини обтяжені наслідками, а западини сусідять з вершинами.
І точно: після цього акту вступу й очищення в мене трапився дуже добрий, вдалий день, наповнений продуктивною роботою, хорошим настроєм, спілкуванням з друзями, побудовою надихаючих планів, співом пташок, покупкою дефіцитних продуктів харчування, любов’ю, теплом і елегантними жестами. А все через що? А все через лайно.
Третя героїня нашого прекрасного в своїй суперечливості мікрокосму носить просте і коротке ім’я Туша. Чому? Тому що вона і є Туша. Як стрибне на канапу, то стіни так і двигтять. І туша в неї велика, вгодована, що добре, бо кицьки має бути багато, і колір у неї кремово-сірий, і смуги в неї м’яких обрисів, тільки от хвіст як закарлючка, але ми любимо її не за це. А любимо ми її за те, що коли почухати їй спинку біля закарлючки, вона починає інтенсивно вилизувати того, хто чухає, і не просто вилизувати, а ще й покусувати, наче знаходить у вас невидимих блощиць і пристрасно вас від них позбавляє. Коли я прокидаюсь, вона приходить і вилизує мені сонну мармизу навіть без чухання у відповідь. Жмакати, гладити, чесати її можна нескінченно. До речі, спостерігати за тим, як я приймаю душ, вона теж любить, але, на відміну від Оскара, інтерес у неї суто естетичний.
Між собою вони ладнають, правда, Оскар, керований стихійними спогадами про давно поборене лібідо, інколи намагається залицятися до дівчат, які у відповідь дивляться на нього зі стриманим подивом і дають середнього сили ляща, на чому все й закінчується.
В наших стосунках панує крихка гармонія, побудована на балансі інтересів: мені – мурки й тактильне раювання, їм – харчі та можливість безкарно захаращувати квартиру.
Але якби цих волоцюг не існувало, їх варто було би придумати.
Отак і живемо.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
