Хворий зуб
«04–10.12.2015»
Усі ми були колись маленькими. І в кожного, напевно, пам’ять зберегла безліч історій про те, як у них випадали молочні зуби. Діти полюбляють відвідувати зубного ще менше, ніж дорослі. Не знаю, як ви, а я свої молочні зуби розхитував самостійно, таємно від батьків — тижнями, потроху пестуючи своє горе, поки, нарешті, воно не відвалювалося саме. Але один перед одним дірки в роті, як і самі втрачені зуби, були предметами нашої гордості. Ними мірялися, як прикладом персональної мужності, як доказом невблаганного дорослішання. З роками втрачені молочні зуби у хлопчиків змінювали розбиті зелені коліна (хоч убий, не знаю, де все моє дитинство ховався йод) і шрами, які, за твердженням досвідчених у цьому питанні жінок, прикрашають навіть зрілих чоловіків.
Дитинство було й минуло. І я розуму не доберу, звідки у зовні, здавалося б, дорослих людей береться ця жагуча пристрасть вип’ячувати напоказ, немов юродиві минулих століть і нинішніх підземних переходів, свої душевні рани. Не лікувати їх, а навпаки, колупати, посипати сіллю, щоб якнайдовше не загоювалися. Чому в нашому минулому предметом пам’яті ми обираємо переважно трагедії, поразки, чому так дбайливо намагаємося зберегти лише біль там, де було чимало світлих, незабутніх моментів. Хтось скаже, щоб страх не дозволяв повторитися минулим жахам знову. Але виходить так, що ще більшою мірою він заважає нам рухатися вперед. Залякані, зашорені, ми продовжуємо сидіти у своїх чотирьох стінах, і за кожними відчиненими дверима, в кожному кутку нам бачиться лише небезпека. Великі діти, які наважаться вийти на двір, лише якщо мама з татом візьмуть їх за руку.
Апологією цього національного маразму стала історія з київським Будинком профспілок. Історія, в якій рівною мірою з гіршого боку проявили себе і новонароджене громадянське суспільство України, і влада, і політики, і бізнес. Серце революційного Майдану, де розміщувалися його штаб, шпиталь, кухня, склади, він був підпалений штурмуючим спецназом і згорів у незабутню ніч на 19 лютого, так і залишившись на два роки обгорілим остовом стояти на центральній площі нашої столиці, як пам’ятник нашій з вами інфантильності. Для багатьох майданівців і ще більшою мірою для тих, хто тремтів у ті дні перед екранами телевізорів і моніторів, він став втіленням їхнього болю і страху, що підкорили їхній розум. І наче за хворий зуб, вони готові триматися за нього до останнього, відшукуючи тисячу причин, чому його категорично не можна видалити.
Спочатку, ще рік тому, ганебна істерія довкола фейкового нібито проекту перебудови Будинку профспілок. Потім уже нещодавня історія з вигнанням кафе, яке відкрилося абсолютно в іншому приміщенні, в окремій будівлі, що лише прилягає до згорілого штабу, яке лише територіально має стосунок до Майдану. Історія, на якій не попіарився лише ледачий. І нехай би диванні революціонери, але цією хворобою заразилися й ті, хто бував на революційному Майдані не лише на регулярних «віче вихідного дня».
На цьому згарищі вже два роки безпорадно сидять власники будівлі — Федерація профспілок, а з навколишніх пагорбів і з мерії на все це поглядає влада, паралізована страхом хоч чимось спровокувати екзальтований натовп. Як собака на сіні, вони не можуть вирішити, чи то відновлювати будівлю, зруйновану, хоч як крути, представниками нехай і минулої, але все-таки української влади, чи відкривати там Музей Майдану. Що ні зроби, гарантовано знайдуться десятки тисяч невдоволених. І профспілкам віддавати не можна, і з музеєм можна неабияк погоріти, оскільки думок і інтерпретацій подій, що сталися, значно більше, ніж тих захисників, що залишалися на палаючому Майдані тієї кривавої ночі.
І, як червива вишенька на цьому величезному аж ніяк не торті, величезний банер Vodafone, яким з властивою їм слоновою грацією менеджмент колишньої компанії «МТС» спробував на Будинку профспілок прикрити своє російське походження. Кожним ходом свого піару — спершу заміною українського бренду UMC на російський, потім просуванням цього бренду на український ринок за допомогою колишнього російського боксера, а тепер одіозного політика Валуєва (і це в країні, де бокс є другим за значимістю національним видом спорту), тепер-от банером на Будинку профспілок, ця компанія створює собі все нові й нові проблеми. Усе одно що в Ізраїлі продавати машини BMW рекламою з йодлем і в шкіряних баварських шортах. Ой, не бренд треба компанії міняти, а менеджмент, який своїми діями швидше просуває свій бренд не в Україні, а в «ДНР».
Хоч би як було нам усім боляче й страшно, але з Будинком профспілок треба щось вирішувати. Вирішувати швидко, не чекаючи перитоніту. Оновлений Будинок профспілок, Музей Майдану — все буде краще, ніж обпалений остов, жива паралель з руїнами Рейхстагу, що простояли всі роки радянської окупації. Адже це не труп поверженого ворога, а серце нашого з вами Майдану, нашої України.
