Хибне відлуння Майдану
«12-25.02.2016»
У світі, де топовими новинами стають переважно новини онлайн-сервісів, на кшталт нових кнопок «Подобається» у «Фейсбуку», українці зі своїми політичними іграми являють собою нещасливий виняток. Ох, і нелегко ж жовто-блакитним воронам, що потрапили в історичні жорна між їхніми білими й двоголовими побратимами. Та й ми самі, без братської допомоги з-за кордону, цілком здатні неабияк ускладнити собі життя. Словом, якби Путіна не було, ми б його собі вигадали, добре, що безжалісна до своїх дітей природа у цьому випадку цілком впоралася й без нас.
Тиждень або два тому непоміченим минув своєрідний ювілей — два роки співпраці й сотня колонок у газеті «День». Те, що починалося як сатиричний проект, дуже скоро втратило свою первинну форму. Найчастіше сміх допомагає, але дуже часто в останні два роки у нашому житті траплялися події, коли сміх і іронія були недоречними — розстріл Майдану, Крим, ганебні й героїчні сторінки війни, сотні тисяч біженців і переміщених осіб, покалічені війною тіла й душі наших братів і наших ворогів. І навіть великі невдачі та маленькі успіхи реформ найчастіше дуже серйозна тема для розмови, щоб можна було з їхнього приводу жартувати.
Ми чекали перемоги Революції Гідності, як свята, у результаті ж пережили лише шок. Шок, якого учасникам поді — і тим, хто був тими днями на Майдані, і тим, хто вдома тремтів біля екранів, не позбавитися ніколи. Там, де два роки тому палали у вогні барикади, сьогодні горять лише лампади. Та ще на кожне ім’я, на кожен портрет відгукуються болем рубці на наших серцях. Ми хотіли правосуддя, але натомість, схоже, отримаємо меморіал і музей. Ми змінили трьох генеральних прокурорів, двох глав СБУ, але на лаві підсудних як і раніше порожньо. Український суд не змінився — він усе ще нещадний і швидкий тільки щодо невинних.
Цього року пам’ятні заходи пройшли без торішнього пафосу. Після гучних обіцянок минулих років владі нічого сказати родичам і друзям загиблих. Проте, деякі кияни, цього разу самі по собі, виявилися настільки ж швидкими на розправу. — Ті, хто торік обсвистував загороди й охорону, цього року громили російські банки й самі перегороджували портретами Небесної Cотні Хрещатик. Благо, на їхній революційний заклик, окрім російських ЗМІ, так ніхто й не відгукнувся. — Учорашні майданівці як і раніше чітко розділяються на тих, хто наприкінці лютого 2014-го прямо з Майдану пішов захищати й відбудовувати країну, й політичних приживалок, які залишилися на ньому до літа чекати, поки закінчаться подачки милосердних киян, а життя не налагодиться саме собою.
Третій Майдан, неминучістю якого два роки лякали Порошенка, виявився мильною бульбашкою. Незважаючи на поглиблення соціальної й політичної кризи, як і її тарифного й кредитного побратимів, вуличний протест політичних маргіналів без підтримки громадянського суспільства швидко зійшов нанівець. На відміну від політичного, наскільки б був високим потенціал соціального невдоволення українців, його головна слабкість у нездатності до самоорганізації. Хоч би що там писали любителі конспірології і великий вождь і вчитель усіх революціонерів Ульянов/Ленін, Майдан, як і всяку революцію, неможливо організувати — чи то в Кремлі, чи в Держдепі або готелі «Козацький».
Поки у активних громадян ще зберігаються політичні інструменти впливу на ситуацію в країні, нового Майдану не буде, хоч скільки грошей, каміння і коктейлів Молотова в нього вкладай. Та все ж політична еліта має розуміти, сьогоднішня їхня перемога над радикалами може виявитися пірровою. Раніше підживлювані страхом перед масовим протестом, реформи й тепер мають тривати, а політична криза в країні має бути усунута не шляхом махінацій або заморожування, а виборами. Нехай наші зміни й складаються з послідовних маленьких кроків, будь-яка зупинка в русі може спровокувати суспільство до кроку великого, нехай навіть він і кине нашу країну в прірву.
