Кілька слів про сучасну українську філософію
17 листопада в Інституті філософії НАН України вручали премії лауреатам у чотирьох номінаціях. У номінації «краща філософська монографія» (премія імені Марії Злотіної) перемогла прекрасна книга одеського філософа Сергія Секунданта «Епістемологія Лейбніца» (Одеса, «Друкарський дім», 2013). Лауреатом премії імені Сергія Кримського (за «найбільш новаторську філософську ідею») став Віктор Козловський зі своєю солідною монографією «Кантова антропологія: джерела, констеляції, моделі» (Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2015). Премію імені Віталія Табачковського за кращу опубліковану роботу молодого дослідника (до 35 років) здобув Андрій Синиця за монографію «Аналітична філософія» (Львів, 2013). Кращим видавничим проектом визнали філософський журнал Sententiae (головний редактор – Олег Хома). У конкурсі перекладів були представлені унікальні видання перекладів Декарта, Гізеля, Фоми Аквінського, Корану, сучасної літератури (в цій номінації лауреатом став Олексій Панич з перекладом книги Чарльза Тейлора «Секулярна доба»).
Сам конкурс, рівень філософських робіт, дозволяє говорити про ренесанс української філософії. Коли я говорю про ренесанс, то маю на увазі кілька обставин. По-перше, зростає інтерес до філософії серед освічених людей. Філософи стають публічними персонами, на їхні відкриті лекції та семінари приходить досить велика кількість слухачів. Українська філософія сьогодні долає обмеженість університетських стін і стає важливою частиною культурного життя нашої країни. По-друге, з'являється чимало цікавих монографій та статей хорошого європейського рівня. З цього приводу у мене навіть відбулася невелика полеміка з моїм шановним колегою Євгеном Бистрицьким (на моїй сторінці в Facebook). Він заперечив мені, що про ренесанс української філософії говорити ще рано, що ми поки переживаємо період «школярства», шкільного імітування чужих думок. Я вважаю, що його думка несправедлива. Ренесанс філософської думки не тотожний її розквіту. Відродження філософської культури – це позитивна тенденція, яку важливо помічати і необхідно підтримувати.
У суспільстві з'являється попит на ідеї, на думаючих людей. Невже це погано? Замість того, щоб висловлювати гіперкритичні судження, чи не краще подумати, як підтримати цю позитивну тенденцію? Важливо вкладати не тільки в політиків, а й своїх вчених. Важливо робити ставку на талановитих людей, на їхній потенціал. Зараз вітчизняні філософи працюють всупереч багатьом несприятливим обставинам. І якщо, незважаючи на ці обставини, з'являються гідні книги і статті, гідні видавничі проекти, то розумніше було б (після простих слів подяки), подумати про конкретні кроки підтримки. Як можна вимагати від українських філософів конкурентних ідей, не вкладаючи в свою науку? Мені можуть заперечити: вчені повинні заробляти самі, наука повинна бути самоокупною. Частково ця думка справедлива. Але тільки частково. Як ви собі уявляєте самоокупність філології, історії, філософії, багатьох напрямків природничих наук? Це все одно, що говорити про самоокупність медицини чи освіти. Щоб злітати на міжнародну конференцію, професору навіть провідного університету потрібно витратити більшу частину своєї зарплати (а викладачам більшості університетів цієї зарплати просто не вистачить на квиток). А як же тоді інтегруватися в світову науку, друкуватися в західних журналах і т.п.?
Необхідні спільні зусилля: держави, представників бізнесу, різних громадських організацій. Я тут не говорю про фінансування «науки взагалі» або «освіти взагалі». Крім цієї форми «загальності», повинна бути точкова підтримка кращих. Наприклад, пройшов у цьому році конкурс філософських робіт. На конкурс були відібрані кращі монографії та проекти. Комісія складалася з людей бездоганної репутації на чолі з академіком Мирославом Поповичем. Ось ці «короткі списки» номінантів і повинні служити критерієм для відбору і підтримки подальших проектів. Наступний конкурс відкриє нові імена. Крім того, є ще й інші конкурси, інші показники (в тому числі і комерційні).
Політичні еліти повинні бути послідовними. Якщо ви говорите про міжнародну конкурентоспроможність вітчизняної інтелектуальної продукції, якщо висловлюєте промови про «економіку знань», то повинні щось для цього робити. І справа не тільки у фінансовій підтримці. В першу чергу самі політичні еліти просто зобов'язані демонструвати всією своєю поведінкою віру у власну країну: вчити тут своїх дітей, лікуватися тут, відвідувати місцеві театри, купувати книги і писати про них на своїх сторінках у соціальних мережах. І тоді цілком може бути, що з'явиться ще одна стаття їхніх витрат (крім збирання грошових купюр і предметів розкоші). Може, вітчизняні політики і бізнесмени оцінять перевагу підтримки вітчизняної культурної продукції. Адже читання хороших книг, хороших газет (причому в паперових версіях, як це прийнято у наших європейських сусідів), відвідування театрів, філармоній і картинних галерей, надає нашому життю зовсім інший сенс. Ще Аристотель говорив, що людина з рабською душею проводить своє дозвілля в дитячих розвагах і в елементарних задоволеннях. Вільна же людина витрачає своє дозвілля на заняття науками і мистецтвами. Тому розвиток наукового і культурного життя – це питання свободи і гідності.
Нижче – мій нарис про українську філософію, написаний в січні 2012 року (майже п'ять років тому). Я радий, що мої прогнози справджуються. Сподіваюся, ця позитивна тенденція розвитку культурного життя в нашій країні тільки посилиться...
Українська філософія як самостійне культурне явища існує вже 20 років. Багато це чи мало? Хтось вважає, що дуже мало. У мене інша думка. Головні твори німецького ідеалізму були написані між 1781 роком (поява «Критики чистого розуму» в Ризі) і 1816 роком (публікація в Нюрнберзі 2-го тому «Науки логіки» Гегеля). У цей часовий проміжок (35 років) вмістилися всі роботи Канта «критичного періоду», вся творчість Фіхте, велика частина творів Шеллінга. Я не кажу тут про Якобі, Райнгольде, Гамане й багатьох інших авторів «перехідного періоду» від Канта до Фіхте, яким Дітер Генріх присвятив два об’ємні томи свого нещодавно опублікованого дослідження. Філософія, на відміну від політики та права, не потребує занадто вже давньої традиції. Їй іноді вистачає семи місяців, трьох тижнів або миттєвого осяяння.
Тож 20 років — чималий термін. Я не хочу стверджувати, що ми маємо міряти себе мірками німецької «класики» (можливо, ми переживаємо зараз період «шкільної філософії» — Schulphilosophie). Я просто кажу про темпоральні умови й виступаю проти тези про «молоду традицію, яка тільки-но починається». Отже, прожито 20 років. Який же результат? Скажу просто: за цей час в Україні зроблено більше, ніж за попередні 150 років. З’явилося кілька десятків дуже хороших книг, кілька сотень добротних статей. Є кілька першокласних часописів (назву насамперед «Філософську думку», яку зовсім нещодавно підняв на хороший рівень Сергій Пролеєв, та Sententiae, які створив і упевнено веде Олег Хома). Нарешті, слід згадати вихід у світ двох томів (очікується ще три) «Словника європейськіх філософій» — масштабного франко-українського проекту, навколо якого Костянтину Сігову вдалося зібрати дуже сильний колектив перекладачів та редакторів.
Не хочу перебільшувати, але через деякий час 1995-2011 роки будуть називати якщо не «добою розквіту», то принаймні «періодом бурхливого розвитку» української філософії. І йдеться не лише про Київ. У Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Львові, Одесі, Харкові (називаю в алфавітному порядку) вже видано багато цікавих книг, видають багато цікавих журналів.
Але, на жаль, далеко не всі сьогодні це помічають. Магістри та аспіранти часто пишуть філософські дисертації про українських авторів XIX-ХХ століття, яких за своїм науковим рівнем не порівняти з тими, хто працює сьогодні. Якщо виникає потреба в літературі до нових дисциплін (метафізика, онтологія, теологічні дисципліни), то поспішають скоріше щось перекласти, замість того, щоб робити ставку на українських авторів. У цьому проявляється комплекс власної меншовартості, нерозуміння того, що ресурси, витрачені тільки на переклади, «з’їдають» творчий потенціал нашої культури. На Заході 35-40 літні філософи дуже рідко займаються перекладами. У нас це — один із головних чинників виживання в професії.
Я за переклад. Але цей переклад має бути якісним, забезпечений кваліфікованими коментарями й науковим апаратом. Такий переклад розвиває гуманітарну традицію. Але поспіхом зліплені книжки, навіть без будь-якої передмови, які переклав (а часто й сам відредагував) нікому не відомий автор, — такі переклади просто поглинають і без того мізерні фінанси й нічого не можуть дати студентам. Часто такі опуси важко зрозуміти навіть в аспекті граматики. І ось, талановиті науковці розходяться по фондах, читають у декількох університетах і не можуть далі займатися наукою. Адже на них ніхто не ставить, на них не зважають як на самостійних авторів. Матеріальні ресурси, замість підтримки дослідницьких програм, розтікаються за грандіозними «фуршетами» й іншим атрибутам зовнішньої «солідності» (на подив західних колег) або направляються на ті самі переклади ... Філософія, як і політика, — це не «дарунок долі», не «воля випадку», а творіння людини, результат його свідомої діяльності. Потрібно поважати людей, які займаються тут філософією. І потрібно поважати тих молодих людей, які приходять навчатися філософії, а також тих, які нею цікавляться (таких набагато більше). Чи будуть читати українці своїх авторів? Мені здається, питання неправильно поставлено. У Бельгії, де проживає 10 млн. осіб і де існують два великих округи (Фламандський і франкомовний Валлонський), у книгарнях Брюсселя, Гента й Брюгге продаються книги переважно фламандською мовою (серед них — наукова й, звичайно, філософська література — далеко не тільки переклади). І ніхто не скаржиться. У Голландії, де проживає близько 17 млн. осіб і де себе чудово почуває англійська, кількість філософської літератури рідною мовою вражає. Країна з 46-мільйонним населенням заслуговує, безумовно, на більше. Але ми всі (від ректорів і деканів, до видавців і керівників фондів) маємо цього хотіти. І вчитися поважати самих себе...
Текст з сайту Андрія Баумейстера від 17.01.2012
