Кінець Facebook?
Протягом останніх кількох місяців півдюжини моїх знайомих, за якими я з цікавістю стежив через фейсбук, написали, що збираються піти з цієї соціальної мережі. Хтось назавжди, а хтось казав лише про кілька місяців (у зв’язку з мандрівкою). А от учора з’явилося повідомлення від Уряду студентів Українського католицького університету, в якому вони цитують напучування владики Бориса Ґудзяка: «Не користуйтесь соціальними мережами наступного тижня. Як вдасться, і засмакує ця свобода - до кінця Посту». Як на мене, то слово свобода вжите владикою дуже влучно – адже й справді завдяки неймовірному розвитку і популярності соціальних мереж людина в якомусь сенсі опинилася в пастці.
Уже мільйон разів висловлено думку про те, що світ соціальних мереж змушує нас підлаштовуватися під загальний настрій, впадати в недоречну хвалькуватість, та й банально лицемірити. Радісні селфі, усмішки, подарунки, веселі компанії – якщо почитати нашу сторінку в фейсбуці, то може скластися враження, ніби життя й справді складається тільки з щасливих митей, мандрівок, захвату від прочитаної книжки чи переглянутого фільму. Вкрай рідко хтось ділиться своїми болями й переживаннями, самотністю, розпачем. А якщо й ділиться, то після кількох таких постів інші починають видаляти його зі стрічки чи з друзів узагалі.
Бо ж кожен сам собі – архітектор стрічки, того, що бачиш щодня, тих, кого хочеш читати і про чиї успіхи хочеш дізнаватися першим. І – що не менш важливо – кого хочеш повідомляти про успіхи власні. Не так давно одна відома журналістка зчинила невеличку бурю в склянці води, коли написала, що її дратують пости з фотографіями дітей, хизування «генетичним матеріалом». Ясна річ, кожен сам має право формувати коло друзів у соціальній мережі, але така реакція – симптоматична. Адже кристалізувався цілий прошарок людей, які використовують соціальні мережі лише для досягнення поставлених цілей (іміджевих, бізнесових, політичних), вважають, що фейсбук має бути серйозним і ґрунтовним, засобом для піару чи швидкого обміну «експертними» думками. А є й інші люди, які радо постять перші кроки своїх дітей, хваляться довжиною ранкової пробіжки, намагаються жартувати в дусі популярних інтернет-мемів. Коли ж натрапляє коса на камінь, і представник однієї групи виявляє в себе у стрічці пост представника іншої, все закінчується відпискою чи видаленням з друзів.
Таким чином поволі, власними руками людина перетворює свій фейсбук на маленьке ґетто. Колись мені довелося прочитати дуже цікаву книжку про Стамбул часів Османської імперії, і найбільш неймовірною в ній здавалася інформація про своєрідне «зонування» міста: тут жила влада, тут османи, а тут – райя, християнське населення, і всередині цієї зони окремо греки-фанаріоти. Так же виглядали центральноєвропейські містечка ще перед Другою світовою, коли де-факто євреї жили окремо, закритою спільнотою. Відтак Шмуель Аґнон описує Бучач як цілком єврейське місто, хоча там жили й поляки (також окремо, у власному мікросвіті), і українці. Та не варто залізати в історію: у наші дні роми в містах живуть окремо, на територіях так званого «табору», за своїми законами й відповідно до свого уявлення про спільне життя.
Здається, цей же принцип люди перенесли з життя реального у світ віртуальний: формують свої кола, дуже емоційно реагуючи, коли в них потрапляє хтось зайвий. Замість того, щоб використати фейсбук як інструмент для урізноманітнення надходження інформації, юзер нещадно відписується, видаляє й банить. Як то кажуть, мій фейсбук – моя фортеця, моя правда й закони. Але згодом виявляється, що ця фортеця обнесена настільки високим муром, що поволі перетворилася на ґетто. З якого світу білого вже не видно…
