Кіно-«Правда»
«05.09—11.09.2014»
«Про що не було в кіно, то й знати не обов’язково». — Я, напевно, вже набрид усім цією цитатою від «Божого голосу» ангела Метатрона з фільму Кевіна Сміта «Догма». Але ця характеристика масової свідомості ХХ — початку ХХІ століття настільки добра, що я ще довго буду нею набридати. Ось уже понад 100 років кінематограф і його бастард телебачення формують мінімальний рівень культури абсолютної більшості жителів планети Земля. І якщо у Франції перші фільми розповідали про прибуття потяга, або про хлопчика, який наступив на шланг, то в країнах на схід від цивілізованої частини Європи швидко зметикували, як можна використовувати кінематограф для виховання у власному населенні відчуттів вірнопідданства та патріотизму. Ось, наприклад, у Росії першим фільмом вважається «Понизова вольниця» Олександра Дранкова 1908 року. — А що, кадри з давньої російської історії, як Стенька Разін кидає у Волгу персидську княжну, покликані були збуджувати у глядача цікавість до рідної історії. Щоправда, є тут один незручний момент. Усе ж першим офіційно знятим у Росії фільмом були документальні зйомки ловлі осетра, а вже потім приступили до Степана Разіна. Саме в такому порядку: спершу виймаємо з Волги рибу, потім кидаємо у Волгу княжну. Але офіційна історія завжди бреше, як брехати став і російський історичний кінематограф.
• Більшовики за цю справу взялися дуже завзято. Як тут не згадати знамениту фразу Луначарського, яку він через велику особисту скромність небезуспішно приписав Леніну: «Ви повинні твердо пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно». У двадцяті роки радянське кіно навчилося відтворювати на екрані альтернативну історичну реальність і підміняти нею справжню історичну пам’ять. Перше місце тут посідає не хвалений «Броненосець», а знятий до 10-річчя революції тим же Ейзенштейном фільм «Жовтень». Пам’ятаєте кінохроніку Жовтневого перевороту («Великої жовтневої соціалістичної революції») — знаменитий штурму Зимового, натовп, що відчиняє ворота? То це не кінохроніка. Магічна сила фільму була така, що офіційна схема історії Жовтня після 1927 року узгоджувалася з його сценарієм, а сам фільм до 1933 року остаточно зняли з екрану лише для того, щоб через кілька років безсоромно видавати довірливим глядачам за кінохроніку. І ще. У цьому ж фільмі перше офіційне екранне втілення Леніна! Володимир Маяковський з приводу гри актора Василя Нікандрова висловився, що він у фільмі схожий не на Леніна (а Маяковський Леніна знав особисто), а на всі пам’ятники Леніну одразу — просто приймаючи послідовно одну за однією всі пози, в яких Леніна втілили великі скульптори. Сам перевіряв — цілковита правда. Хіба що в Полоцьку мені трапився якийсь нетиповий Ленін — він там тримається правою рукою чи то за поперек, чи то нижче.
• І ось, з легкої, й треба визнати чарівної, руки Сергія Ейзенштейна кіно в СРСР торувало шлях офіційній пропаганді. З офіційними істориками воно розійшлося ще на стадії «Олександра Невського» (і тут Ейзенштейн!). П’ять років найкращі наукові уми СРСР билися в дискусіях, як правильно зображувати новгородського князя на екрані, поки Ейзенштейн не плюнув і зняв лубок-пародію, з киданням німцями дітей у вогонь і «авторськими» рицарськими шлемами, що навіки перетворилися на вічний кошмар медієвіста. І спробуй тепер доведи якому-небудь росіянинові, що в битві на Ладозькому озері брали участь не сотні, а в найкращому разі десяток лицарів, що німці не захоплювали Псков, а були всього лише найманцями псковських бояр, які намагалися добитися незалежності від чіпких обіймів Новгородської республіки. Ось і кілька років тому зняли в Росії черговий «кіношедевр» — про «Невську битву», якої зовсім не було, оскільки «ярл Біргер» став «ярлом» лише через вісім років, і на Новгород за життя не ходив.
• Але що означає історія поряд з силою кінематографа. Підкоряючись магії кіно, глядач часом перестає розрізняти кіно й життя. Ось, скажімо, зіграв на зорі своєї акторської кар’єри актор Євген Моргунов (Балбєс з відомої трійці з Нікуліним і Віциним) в екранізації 1948 року фадєєвської «Молодої гвардії» роль «зрадника» Стаховича (у 60-х героя Моргунова перейменували в Почепцова, оскільки версія про те, хто зрадник, помінялася). Так от, потім, кілька років Моргунова неодноразово били, а в одному маленькому провінційному містечку його захопили хлопчаки й здали до міліції як посібника нацистів.
• Про «чарівну силу кіно» 1970 року навіть зняли невелику пародійну комедію «Месники з 2-го В». Другокласників організовано ведуть на перегляд мегапопулярного радянського підліткового вестерну на тему Громадянської війни «Невловимі месники» (років 10 тому я б іще не пояснював, що за фільм, а тепер хто його зна). І в якийсь момент діти зриваються з крісел кінотеатру, щоб «допомогти» «нашим» на екрані... — Хтось потім виріс, порозумнішав... Більшість ні. Ось для них і продовжують, уже не в СРСР, а в незалежній Росії, славні традиції радянського кіно. Повертаючись до тієї самої згаданої мною вище фрази Луначарського, що приписується їм Леніну, то вже за часів Перебудови знайшлися доброзичливці, які довигадали за Луначарського-Леніна її початок: «Поки народ безграмотний, з усіх мистецтв найважливішими для нас є кіно і цирк». Ну, синематограф і цирк навіть Шариков любив — це ми пам’ятаємо. Але з повною ліквідацією неписьменності грамотних людей на просторах колишнього СРСР чомусь не побільшало. Ось кіно і телебачення й далі продовжують практично поодинці тягнути лямку, намагаючись сформувати в головах народу, який навіть комікси «читати» не привчений, хоч якусь більш-менш доладну картинку світу. Ну і хто платить, той, як то кажуть, глядача й танцює. Він може дозволити собі зняти фільм про битву або про «матч смерті», яких не було, може дописати за Булгакова третину «Білої гвардії» або, що виглядає цілком безневинно на цьому тлі, назвати Івана Поддубного росіянином.
• Зізнаюся чесно, я не розумію, чому фільм «Поддубний» заборонили до прокату в Україні. Ну, називають його у фільмі росіянином. Ну то й що? То українець Поддубний дійсно 100 років тому називав себе росіянином. По-перше, тоді забороніть попередні кіновтілення — «Борець і Клоун» і «Знай наших!». По-друге... Невже ви забули, що Поддубний виступав у цирку?! — У тому самому, який є другим за «важливістю» після кіно. Ну, пригадайте: «Поспішайте бачити! Єдина вистава! Індійський маг проїздом зі Жмеринки до Шепетівки дає сеанси одночасної гри у преферанс!» І нікого не цікавило, що «індійський маг» насправді родом з якого-небудь Мелітополя. Ну, назвали Поддубного в цирку росіянином, то це хіба що через небагату фантазію й слабке знання географії. «Російським борцем» він був рівно в тому ж сенсі, в якому в тому ж цирку «індійським» був штатний фокусник. Уже понад століття триває цей цирк, а ми все дивуємося.
• І лише ледачий, звісно, не написав про ще один потенційний кіношедевр російської кінопропаганди — фільм «Правда», за свіжими подіями на сході України. І знову хвиля нерозуміння, непідробного обурення з нашого боку. Ну то й що. Ну, знімуть вони цей «Ми з майбутнього — 3». Підтримка Путіна від цього стане на відсоток більшою? Чи Дмитро Кисельов після його перегляду розведе руками й віддасть режисерові цього фільму своє місце на телебаченні? Як на мене, цей фільм знімається виключно з однією метою — довести світу, що порівняння Путіна з Гітлером є некоректним. Тому що Третій рейх був неможливий без генія режисерів рівня Лені Ріфеншталь, сталінський СРСР без режисерів рівня Сергія Ейзенштейна, й лише Росія може сподіватися побудувати Третій Рим, Четвертий рейх або Русский мир на в’язкій багнюці «Предстояння». Російський престол сьогодні оточують сотні згорілих зірок минулого — колись блакитні гіганти, вони давно перетворилися на червоних і білих карликів. Вони мріяли безбідно дожити свій вік у тіні монаршого гіганта, але насправді він виявився чорною дірою, яка без найменшого жалю затягне в свою бездонну пащу і відданих йому постарілих зірок, і захоплену ним Росію. А фільми, які ми з таким обуренням сьогодні забороняємо, всього лише далекі відгомони цієї трагедії відходження у небуття світу нашого спільного з Росією минулого. Не більше того. Є речі й серйозніші.
