Колесо Донецького Євромайдану
Або Що означає Майдан для Донецька?
Що спільного у хатньої мишки, яка крутить колесо, з учасниками Євромайдану, особливо з учасниками Євромайдану в регіонах? Миша думає, що її робота марна, але вона продовжує нестримно спалювати жири і продовжувати крутити колесо. Крутити, чого б то не коштувало. Учасники регіональних євромайданів так само нестримно продовжують виходити на площі і сквери, хоча розуміють, що їхня участь, за великим рахунком, нічого не змінить. Адже чого варта, приміром, різниця ста активістів у Донецьку проти одного мільйона жителів цього міста? Та зовсім нічого. Якби не одне «але»: у Донецьку за одного такого десяток дають. Але справа навіть не в Євромайдані, не в тому, що люди (а не політичні партії) вийшли першими на вулиці своїх міст, справа зовсім не в підписанні Угоди про асоціацію.
Учасники Донецького Євромайдану (а зараз мається на увазі саме громадянський актив, а не політичні сили та громадські організації) протестували й раніше. Вони виходили на мітинг проти неправомірних дій міліції, хоча теж розуміли, що це також є чиїмось піар-ходом. Вони виходили проти ухвалення закону про мирні зібрання. Вони щоразу дзвонять в ЖЕКи, коли у них позапланово відключають світло й газ. Вони виходили на акції «Зробимо Україну чистою!» Тощо. Щоправда, тоді з різних причин їхні дії були не такими помітними.
У них немає вибору. І справа зовсім не в тому, що їм живеться так, як це описує у своєму блозі Франкенштейн або як про це свідчать фотографії Чекменьова чи Марущенко. У цих людей, на відміну від киян, немає вибору. По-перше, вони розуміють, що всі донецькі виїхати за межі свого регіону не зможуть. По-друге, самі вони виїхати з області теж не в змозі. Через відсутність на це фінансових коштів, через відсутність «зв'язків» і розуміння того, що відбувається в інших місцях. Через побоювання, через прихильність до регіону - до землі, до людей, до роботи, якої стає менше. Вони ж бо не говорять про європейські цінності, про які повторюють опозиціонери, вони просто знають усьому свою ціну, зважують і роблять висновки: чи готові вони платити за це чи ні.
Але виїжджають звідси не сильні. Їдуть ті, хто зумів виїхати. Це живуть тут сильні, адже незалежно від того, що їх залишило тут, у регіоні, вони продовжують ходити на роботу, продовжують виховувати дітей і вірити в те, що колись все може змінитися.
А вони вірять, що може.
Приклади тому - звичайні люди, які попри провокації продовжують виходити на вулиці. Примітно, що першим подала ідею людина, яка, здавалося б, абсолютно далека від політики. Але так здається лише з одного боку. Євген Насадюк (Петро Армяновский ) - драматург. Але, як стверджує сам Женя, на мітинги він виходить виключно як громадянин. Тоді він першим вийшов на мороз Донецького Євромайдану й організував акцію «Прокинься, донецька інтелігенціє». За цей час Женя встиг побувати в Києві на драматургічному семінарі й реалізувати декілька своїх робіт. Але, якщо перегорнути час назад, можна згадати, що це не перша його активність у місті. Женя практично сам організував Дні української драматургії, де були представлені на суд глядачів три твори молодих українських авторів. Він же до цього грав у театрі НА та театрі «Жуки», писав п'єси і відвідував семінари з драматургії і режисури.
Культура - це те, що рухає не революцією, а прогресом. У цьому сенсі участь таких людей, як Женя, є показником того, що зміни в суспільстві є.
Женя міг би виїхати куди завгодно, займатися режисурою, відвідувати заняття та майстер-класи, рости як творча особистість у столиці чи, наприклад, за кордоном. Але він виходить на Майдан у своєму місті.
Приклад з історії - Василь Стус. Якби не його незломлений характер, його стрижень, його бажання жити в іншій країні ментально, а не географічно, навряд чи можна було б читати його публіцистику, його листи до дружини і друзів, його вірші. І навряд чи цей дух ходив би факультетом, де він працював, і надихав студентів на боротьбу з режимом, несправедливістю і беззаконням.
Водночас Ігор Тодоров, експерт «Дня», професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету, голова Донецького відділення науково-дослідної громадської організації «Українська асоціація європейських студій» зазначає: «Зазвичай на Євромайдан збирається 150-200 людей. Навіть на концерт гурту «Гайдамаки» зібралося не на багато більше! Однак це не означає, що це і всі люди, які підтримують ці позиції. Частина донеччан, розділяючи ідеї Євромайдану, не хоче відвідувати акції, оскільки не бачить сенсу в цій формі протесту. Але, я впевнений, перебуваючи в Києві, вони б обов'язково відвідали Євромайдан там. Тому формально та кількість людей, яка присутня на майдані в місті мала, але, повірте, дуже добре, що ця кількість є!».
«Протестні настрої тут значні, але вони не конвертуються тут на підтримку Майдану», - говорить він. При цьому експерт зазначає, що попри свою активність Євромайдан залишається топовою темою навіть в інтелігентських колах. На його думку, різко переломити ставлення в цьому плані зможуть тільки опозиційні сили, які почнуть виявляти цікавість до Донбасу. Зараз, за його словами, вони тут маргінальні, процес у регіоні повністю контролює одна партія. Чи зможе суспільство вплинути на цей процес, Ігорю Ярославовичу важко відповісти, однак він не заперечує цього.
Суспільство теж сподівається, що зможе вплинути, рано чи пізно, беручи участь в акціях або бойкотуючи весь процес, як провладний, так і опозиційний, проявляючи тут свою степову непокірність будь-яким засадам. Ця непокірність зовсім не означає бунт. Ця непокірність полягає лише в тому, що за весь час Донбасу в незалежній Україні істотних змін в економічному й соціальному плані не відбулося. Все, що зараз так славно піарить місцева влада, це зовсім не той результат, яким варто пишатися. Адже поруч зі зведеними порожніми бізнес-центрами стоять порожні і розвалюються англійські чи дореволюційні будинки. І саме цей контраст, контраст несправедливості, дає людям сили продовжувати крутити своє колесо. Так само нестримно, в надії, що одного разу, коли вони перестануть це робити, колесо буде крутитися далі. Тоді вони зможуть відійти від нього, сказавши: «А ти знаєш, воно ж і справді крутиться!»
P.S. Останнім часом все частіше і частіше від учасників акцій з'являються повідомлення про регулярність провокацій, погроз тощо. Але попри це люди продовжують виходити. Що парадоксально, чим більше надходить таких повідомлень, тим більше у людей з'являється сил і віри в те, що вони стоять на правильному шляху. Чи знає про це влада, чи думає про це?
Місце, яке активісти вибрали для себе, теж не просте - пам'ятник Шевченку міститься на перетині бульвару Шевченка і вулиці Артема, біля бібліотеки імені Крупської, в якій зараз - Музей Стуса. Навряд чи все це може залишитися звичайною геолокаційною точкою на карті. Навіть не вірячи в містицизм, в силу знаків , спадкоємність, можна просто подивитися на завзятість цих людей...
Катерина ЯКОВЛЕНКО, «День», Київ – Донецьк - Київ
