Конфлікт у Святошині: локальні й загальнонаціональні виміри
Телебачення й Інтернет дали змогу всій Україні в останні дні спостерігати (нерідко в режимі он-лайн) за зіткненнями місцевих жителів й активістів Цивільного корпусу «Азов» із охороною будівельного майданчику та поліцією у столичному Святошині, а затим – біля офісу «Київміськбуду». Наразі напруга конфлікту наче зменшилася, але він може розгорітися знову, і в значно більших масштабах, адже «Київміськбуд» заявив про безстроковий страйк, зупинивши будівництво всіх своїх об’єктів, поки винні не будуть покарані. До акції «Київміськбуду» приєдналися ще 8 будівельних компаній, які згідні з тим, що будівництво на вулиці Святошинській відбувається законно; натомість місцеві жителі переконані, що забудова у дворі існуючих житлових будинків незаконна, і нова 25-поверхівка просто зруйнує їхні дома.
Хтось може сказати: що тут нового, чергові зіткнення між забудовниками та місцевими жителями, скільки їх було і скільки ще буде. Як на мене, це не так, бо нових складових у цьому конфлікті вистачає. По-перше, єдиним фронтом виступили ледь не всі будівельні компанії столиці, які фактично пред’явили ультиматум державній владі. По-друге, проти забудовників виступають, крім місцевих жителів, цивільні активісти й ветерани-фронтовики, в очах яких керівники «Київміськбуду» нічим не кращі за терористів з «ДНР» і «ЛНР». По-третє (на що практично ніхто не звертає увагу) конфлікт набуває рис не локального, а загальнонаціонального, адже йдеться про соціально-класову конфронтацію, на щастя, поки що на зародковому рівні.
Почнімо з останнього.
У столиці купити квартиру, навіть у кредит, можуть далеко не всі. Причому потенційних покупців з-поміж киян стає все менше і менше внаслідок різкого зубожіння населення, яке відбулося за останні роки. В першу чергу воно вдарило по традиційному середньому класу – по лікарях, учителях, науковцях, викладачах вишів тощо – за винятками тих, хто працює у фешенебельних приватних закладах (таких небагато, бо не вся приватна медицина та приватна освіта дають можливість істотно піднятися над межею бідності). Тут же – і значна (думаю, переважна) частина журналістського корпусу. Як саркастично зазначив мій колега Ігор Лосєв, «університетські професори в Україні мали достойну плату – приблизно $600–650 (майже як професура Камеруну й Конго (Браззавіль), тепер утричі менше». Причому якщо на ті зарплати, що були раніше, працюючи на межі сил на двох-трьох роботах, ще можна було хоч якось накопичити на купівлю квартири на вторинному ринку житла, тобто у будинках ще радянського часу і перших років незалежності, то тепер – якщо, звісно, не брати хабарі та не лизати відому частину тіла олігархам – можливостей купити житло дуже мало. Скажімо, що стосується квартир у новобудовах, то навіть «соціальну» квартиру у 60м2, де один «квадрат» коштує 400 доларів, купити спроможний далеко не кожен із представників традиційного середнього класу. Навіть продавши старе житло. І на вторинному ринку складно, бо там здебільшого треба викладати всю суму одразу, а де її взяти? В кредит? Ризиковано…
Інакше кажучи, купити нове житло може абсолютна меншість киян. Інші, як би тяжко не працювали, на це не спроможуться. Тим часом двоповерховий котедж десь у Вінніпегу коштує дешевше, ніж його брат-близнюк у Києві… Але поза тим – ані представники тих 80% українців, які, за даними ООН, перебувають нижче за межу бідності, ані більшість традиційного середнього класу, ані більшість малих підприємців не можуть купити квартири у нових будинках. Їхній життєвий простір – це будівлі, споруджені в минулі десятиліття. Будь-яка нова забудова в існуючих мікрорайонах об’єктивно призводить до зменшення життєвого простору тих, хто там живе, не має значення, йдеться про сквери, автостоянки чи спортмайданчики. Відтак маємо серйозний конфлікт між «заможними» і «незаможними» жителями Києва, між тими, кому відступати нікуди, і тими, хто прагне наступати, бо хоче жити краще (хоча насправді наслідки руйнації міського простору не оминуть і цей люд). І мерія, і «Київміськбуд», судячи з усього, - однозначно на боці других. Президент «Київміськбуду» Ігор Кушнір заявив, що компанія «не перестане будувати тільки тому, що комусь це не подобається», - чи розуміє він, які соціально-політичні наслідки може мати така позиція? Варто лише згадати масові та криваві зіткнення між забудовниками й киянами у часи правління Януковича і те, що саме під час цих зіткнень гартувалися найрадикальніші сили Революції гідності. А тепер підтримують жителів у боротьбі проти агресивної нової забудівлі ветерани-фронтовики…
Тепер про позицію «Київміськбуду». Те, що компанія зупинила всі роботи – це не страйк, це – локаут. Тобто війна власників проти влади та трудящих. Це – спроба шантажу і розпалювання масових заворушень, щоб кинути тисячі тих, хто купив квартири в інших районах Києва, де немає протестів, на святошинських протестувальників і на Цивільний корпус «Азов». За умов війни, нехай і «гібридної», за такі дії очільники «Кивміськбуду», як на мене, мають бути негайно зняті з посад, а потім – відправлені за ґрати на час слідства. Сповіщають, що до «страйку» «Куївміськбуду» приєдналися ще 8 будівельних компаній. Їхня реальна (а не декларована) мета, як на мене, очевидна: домогтися карт-бланш на будь-яку забудову в українській столиці, незалежно від того, як до цього ставляться самі кияни. Що вийде зі спроби будівельного бізнесу безпосередньо займатися політикою?
Можуть зауважити: напади на приватну власність – це пряме порушення Конституції. Так, порушення. Але ж і соціальна безвідповідальність капіталу – справа антиконституційна, бо «власність зобов’язує». ба більше, «власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству» (ст.13).
Повторюся ще раз: маємо не локальну, а загальнонаціональну проблему. І її слід розв’язувати якомога швидше. Причому не на словах, а на ділі, і не за допомогою закуплених поліцією водометів. На найвищому законодавчому й виконавчому рівнях слід знайти інструменти недопущення розгортання цього соціально-класового конфлікту, бо ж якщо ви не можете нічого зробити, щоб понад 80% українців були злидарями, то хоча б не руйнуйте їхній життєвий простір. Ясна річ, цим не обійтися, але цього й не оминути. По-друге, варто якомога швидше вивести розгляд пов’язаних із забудовою конфліктів з-під юрисдикції районних й обласних судів, які в очах суспільства не мають жодної легітимності, натомість мають (на загал, заслужену) репутацію вщент корумпованих структур. Потрібен – на основі відповідних змін законодавства – спеціальний національний «будівельний трибунал», якому б довіряло суспільство. А не буде його – то, боюся, невдовзі постануть ревтрибунали…
