Коронний щоденник, 29 квітня. Істинна віра
Є в мене в районі одне гарне місце, якісний зразок міського планування: архітектори вишикували під кутом до центральної осі будинки різної висоти й лишили між ними просвіт завширшки з вулицю маршала Тимошенка, що примикає до цієї алеї – так, що відкривається прекрасний обрамлений вид прямо на Дніпро, тільки-но виходиш з метра на Оболонському проспекті.
Точніше, відкривався.
Десь так при Януковичі, чи навіть раніше, цю перспективу перекреслив паркан. А потім там почав рости цегляний чиряк. Оболонці й незчулися, як огляд повністю перекрив сяючий фальшивою позолотою, розписаний в стилі вирвиоко, оздоблений купленою на гуртовому ринку ліпниною велетенський МАФ, з якого щогодини лунає записаний на комп’ютері дзвін.
Чи треба уточнювати, що споруда ця (щоб не повторювати набридлий прикметник) – Північно-Східного Патріархату?
На Великдень я вирішив перевірити, як вони дотримуються карантину.
Вже на підході побачив припаркований біля тротуару легковик німецького виробництва з українськими номерами, емблема виробника на якому за допомогою відповідних наліпок була перетворена на схематичного, але цілком чіткого чорта. Машина явно належала комусь з місцевих, так що це можна вважати висловленням позиції.
Ближче до входу мирно стояла поліцейська автівка. Жодних оголошень про карантинні обмеження біля гостинно відкритих воріт МАФу не спостерігалося. І жодних людей теж. З глибини двору дві церковні тітки в хустках з надією подивилися на мене: може, зайду?
Я не зайшов.
Взагалі я не бачив, щоби хтось сюди заходив навіть до епідемії.
Прихожан тут практично нема.
Тобто цей непотріб насправді став прикриттям для банального рейдерства. Запаскудили шматок краєвиду, а те, що подібна споруда там нафіг нікому не потрібна – вже дрібниці. Земельку під себе, гроші в кишеню, Москві слава.
Єдина користь – контраст із тим, що відбувається поруч. Біля огорожі, на розі, полюбили збиратися байкери. Ще там, так само близенько, можна побачити дівчат, що цілуються. Тобто життя триває, незважаючи на.
І до речі. Цього року трапляється багато неочікуваного.
Нечувана зараза.
Перша в історії Києва пилова буря.
Рекордне забруднення повітря.
Так чому б не статися й такому катаклізму, що одного прекрасного ранку це одоробло просто одномоментово випарується й легкою хмаринкою спурхне в бік Хутора-Михайлівського?
На карантині, я вважаю, можливі будь-які дива.
Головне – вірити.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, Київ, планета Земля, карантин, “День”
