Кундера в басейні
Не знаю чому, але коли думаю про Мілана Кундеру, то завжди уявляю його в басейні. Точніше кажучи, знаю: цей чесько-французький письменник чи не в кожному своєму романі у той чи інший спосіб згадує басейни.
Оскільки я свого часу прочитав усі його книжки, то наважився припустити, що раз письменник так часто пише про басейни – значить, він їх і відвідувати любить. Так у мене склалася ціла концепція робочого дня Кундери: він встає зранку, легенько снідає, а потім поспішає в басейн, плаває там годину, після чого виходить на паризьку вулицю і сідає собі на якусь терасу випити кави і з’їсти чогось ґрунтовнішого. А вже потім – повернувшись додому – пише.
Могло бути й навпаки: Кундера встає – і поки голова свіжа, пише, зачинившись за сімома замками. А в той час дружина Вера пантрує, аби ніхто не потривожив його спокій (десь я чув, що в Кундери вдома на стаціонарному телефоні встановлено не звуковий, а світловий сигнал – щоб навіть цим не відволікти геніального письменника від писання). Добре попрацювавши і смачно пообідавши чи повечерявши, Мілан Кундера неспішно йде в басейн і розминає старечі кості.
Спільним у обох цих сценаріях є те, що сюжетні повороти для своїх творів, вдалі репліки для діалогів чи назви романів Кундера має вигадувати саме в басейні. Бо чим там іще зайнятися? Ти на годину потрапив у воду, ноги й руки зайняті, говорити ні з ким не можеш, але голова вільна – думай скільки заманеться. Ідеальне місце для спостережень за світом і літературного підглядання за людьми.
Цю свою концепцію я вигадав добрячих п’ятнадцять років тому, коли захланно читав усі книжки Кундери. Не тільки прозу, а й надзвичайно цікаві теоретичні праці про природу роману, есеїстику, інтерв’ю. Я не покривлю душею, якщо скажу, що це один із трьох моїх най-найулюбленіших письменників. Тоді, в студентські роки, у мене навіть план був: поїхати в Париж, у телефонному довіднику знайти номер Кундери (прізвище для французької столиці рідкісне!), за номером знайти адресу, а за адресою – найближчий до неї басейн. Записатися туди і під час якогось із запливів ніби мимоволі познайомитися з письменником. Сказати, що в міжвоєнний період Закарпаття входило в склад Чехословаччини, а я саме з Закарпаття, ну або щось мудріше. Словом, ідея була божевільна, але таки реальна для втілення.
Ціле щастя, що тоді в мене не було грошей і візи, бо цілком можливо, що славетному письменнику довелося б писати заяву в поліцію, що його переслідує якийсь навіжений закарпатець. З того часу змінилося багато, зокрема й те, що тепер ми маємо усі найголовніші романи Кундери українською. У мої студентські роки доводилося, на жаль, поглинати їх у перекладі наших молодших і агресивних сусідів. Але тепер я чомусь не поспішаю заново поринути в світ його книжок, не беруся запоєм перечитувати його романи. Пояснення цьому одне – боюся розчаруватися. Так було вже з багатьма книжками, які колись справили на мене колосальне враження, а при повторному читанні через десятиліття – залишили байдужим. Ні, вони не стали гіршими – просто я сам змінився. А Кундеру люблю настільки палко, що не хочу його перечитувати (хай би як оксюморонно це не звучало про улюбленого автора).
Зате думаю про нього часто, частіше, ніж про інших важливих для мене письменників. Мінімум двічі в тиждень, коли відвідую басейн. Руки й ноги зайняті, а голова вільна – от і мучу себе думкою: а як би Кундера дивився на людей, що пливуть на сусідніх доріжках? Який їхній жест запам’ятав би собі для книжки, як би вгадував їхні професії за виразом обличчя чи зачіскою, чи не завдав би собі клопоту за фасоном і кольором купальника визначити темперамент плавчині?
