Київські базари: політичний барометр столиці
Як на мене, для того, щоб дізнатися, яка надворі «політична погода», вмикати Інтернет, телевізор чи радіо зовсім не обов’язково. Можна – якщо ви не боїтеся підхопити нежить – посидіти у поліклініці, намагаючись дочекатися своєї черги. Можна проїхати переповненим автобусом по найдовшому маршруту з однієї кінцевої зупинки на іншу. А можна – і це найкращий варіант – сходити на базар. Тільки не на той, де суцільні професійні перекупки, а на справжній, щиро київський, де продавчині та продавці є цілісною спільнотою зі своїм етосом та традиціями, де афроукраїнці та кримські татари органічно влилися в народну стихію і де вам майже завжди покладуть томати чи огірки «з походом», якщо ви спілкуєтесь з базарувальниками як із рівними і розмовляєте українською.
От, скажімо, на Дарницькому базарі (не тому, що біля вокзалу в глибині району, а тому, що поблизу метро «Дарниця»), я колись випадково почув, як одна продавчиня каже іншій: «Хочеш, я тобі розкажу віршик про сепаратистів?» - і декламує:
Я достаю из широких штанин
Х…й непонятного цвета.
Смотрите, завидуйте – я гражданин
Государства, котрого нету.
Не знаю, хто цей віршик написав, але такої дотепної і злої характеристики сепаратистів-терористів я не чув у жодного Шустера чи Куликова! А на київському базарі – будь ласка, навіть спеціально з кимось розмову заводити не треба. І там же знайома продавчиня книжок, яка знала, що я збираю для поранених у шпиталях детективи (ясна річ, не російські) та фантастику (тут і деякі російські автори згодяться, наприклад, Стругацькі з їхнім «Залюдненим островом»), кілька разів тицяла мені пакет з кількома томиками – без жодної, навіть символічної, оплати: «Вот, возьмите, передайте нашим ребятам…»
І ще один особистий спогад. Восени на речовому базарі біля метро «Лісова» раптом зчинився справжній рейвах – продавчині (а там більшість жінок) обступили з лементом кремезного чолов’ягу в камуфляжі, обіймаючи і цілуючи його. Чоловіки-продавці були стриманішими, але також вийшли назустріч зі своїх яток. Виявляється, це теж був продавець, який півроку відвоював добровольцем на сході, а тепер повернувся за ротацією…
А чи треба нагадувати, якими вщент помаранчевими (і в прямому, і в переносному сенсі слова) були київські базари у листопаді-грудні 2004 року? І як багато хто з базарувальників відвозив – і тоді, і в часи Революції гідності – щось із свого краму чи власних продуктів на Майдан?
Власне, не тільки київський базар такий. Цікаві речі розповідали мені про польські базари часів воєнного стану у 1980-х, де у потрібних людей можна було дістати «підривну» літературу. А от румунський диктатор Чаушеску блискуче «розводив» свою номенклатуру, утримуючи владу в руках свого клану, але проґавив зростання масового невдоволення своїм режимом. Бо не ходив інкогніто, як казковий Гарун-аль-Рашид, на базар. А там «геній Карпат» був об’єктом глузувань й анекдотів. Чого варта тільки популярна вже у першій половині 1980-х «базарна реклама»: «Найкращі в Румунії яйця – у селі, де народився Чаушеску!». У другій половині 1980 років базарні кпини з «великого вождя» стали ще злішими, і це був своєрідний термометр політичних настроїв у державі, де політикою мав право займатися тільки «Повноводний Дунай розуму», «Герой із Героїв» і «Робітник із Робітників».
Та повернімося до київських базарів, хоча на увагу й повагу заслуговують і базари Львова, і базари Полтави, і базари Дніпра. А чого варті були базари селища Берегове у нині окупованому Криму (там, у цьому естонсько-українсько-татарському селищі був розташований пансіонат Київського університету імені Шевченка)… Коли ви зверталися там до продавчинь українською, на це не було жодних заперечень, ба більше: ви також могли почути у відповідь українську (і ніде жодних портретів Путіна)…
У радянські часи базари як такі – попри відсутність якихось публічних опозиційних символів – були живими втіленнями цієї опозиційності. Тим, кому за 50, не треба розповідати, як радянська влада безуспішно боролася з «ринковою стихією» - і змушена була її визнавати у вигляді «колгоспних ринків», себто базарів, де колгоспами здебільшого й не пахло, та «толкучок» - себто речових базарів. Де та радянська влада? Де та начебто всепереможна «плановість»? А ринок є. В тому числі – й у вигляді базарів. А на додачу, мабуть, нікому з читачів не треба розповідати, як влада уже незалежної України в останні чверть століття намагається подолати «стихійну торгівлю» і загнати всіх на більш-менш упорядковані базари, водночас не надто дбаючи про їхню упорядкованість і зручне для покупців розташування…
Звісно, сказане не означає, що торгівля «з землі» чи «з рук» на стихійних базарчиках (а це теж важливий різновид київських базарів) – це добре. Проте наявність такого виду базарів і їхня невмирущість (за правління Януковича з ними боролися за допомогою потужних сил правоохоронців, чи не більших, ніж їх зараз перебуває в зоні АТО) – це зайве свідчення переваги законів економіки над законодавчими актами, ухваленими у Верховній Раді, тим більше, над підзаконними актами, які нерідко суперечать чинному законодавству. Зрозуміло, що далеко не всі навіть офіційні київські базари мають більш-менш пристойних під європейським ракурсом зору вигляд – але ж вони породжені в кінцевому підсумку загальнонаціональними причинами: управлінською імпотенцією структур влади, незугарною приватизацією, яка вдарила по передусім високотехнологічних підприємствах, зав’язаних на ВПК, зрештою, неефективною кланово-олігархічною економікою України. Що було робити киянам, у тому числі і з вищою освітою за цих умов? Багато хто з них пішов на базар, щоб вижити. І якщо в магазинах, що тоді належали державі чи місту, була нестача товарів, а часом – і відверта пустка, то водночас купити на базарі чи «за домовленістю» можна було ледь не все – від украй дефіцитних курячих яєць і туалетного паперу до новеньких російських пилососів і потриманих японських авто.
Але у ХХІ століття наша країна увійшла, припинивши економічне падіння і зумівши спершу стабілізуватися ледь не на «дні», а потім почати зростання. Хто сотворив це диво? Дехто киває на уряд Віктора Ющенка 2000-2001 років; дехто вважає, що досить було Леоніду Кучмі очуматися й підписати кілька указів про виплату заборгованих пенсій та зарплат, як усе стало на свої місця. Як на мене, найшвидше, ситуацію переламали ті мільйони громадян, що не складали руки навіть у найскрутніші роки – і заробітчани, щороку привозячи в країну і непрямим чином інвестуючи в українську економіку мільярди доларів, і селяни, навчившись виживати без колгоспів, й інженери, перекваліфікувавшись на базарних торговців та ділерів дрібних фірм, й інтелектуали, не даючи владі спокійно спати. Одне слово – у людей з’явилася жива, хоч і дрібна, копійка, вони стали економічно незалежними від влади (яка їх перманентно грабувала, але вони знову і знову самостійно, без неї, знаходили роботу). І зустрічався весь цей люд де? Правильно, на базарах.
А тому київські базари – попри всі свої недоліки – гідні пошани. Так, вони на вигляд більше пасують якійсь азійській країні, що недавно звільнилася від колоніальної залежності – але ж й Україна належить до постколоніальних держав, де ще два з половиною роки тому правив «заточений» на метрополію режим Януковича. Так, на базарі є різні люди, в тому числі й не надто чесні, - але в якому науковому інституті відсутні персонажі такого ґатунку, ще й більш крикливі, ніж базарні перекупки? Так, осіб з докторськими ступенями та відповідним поводженням серед торговців на базарі, навіть столичному, не зустрінеш, - але ж хіба звання докторів наук у Януковича, Табачника й Азарова засвідчували їхню вишукану інтелігентність і високу моральність?
Одне слово, владі варто тримати руку на пульсі настроїв київських базарів. А вони шпетять чинну владу, але водночас не бажають повернення колишньої, ганять Путіна та його місцевих «шісток», хочуть від президента, уряду й мерії більш вдумливого ставлення до себе, а разом з тим відчувають велику втому від війни на сході – щиро співчуваючи нашим бійцям – і сподіваються, що вона так чи інакше скінчиться. І тут я не можу не навести ще одне своє спостереження: на київських базарах посилилися пацифістські настрої; це не означає схильності до капітуляції, йдеться про невдоволення тим, як «нагорі» ведуть цілком конкретні війну під псевдонімом «АТО», - мовляв, там тільки наживаються на ній, то чого ми повинні підставляти себе під кули і снаряди?
