Література й реформа освіти
Із-поміж ідей Єжи Ґедройця особливо важливою постає така: «Без незалежної України немає незалежної Польщі». Ця теза, яка має актуальність сьогодні, жодним чином не принижує власної польської ідентичності. Але вона відображає позицію, відповідно до якої «своє» мислиться як діалектичне продовження «іншого», того, хто перебуває поряд із тобою.
Ці слова польського «Редактора» або «князя», як його назвав Адам Міхнік, — мотто, яке визначатиме логіку подальших розмислів. Після однієї дискусії, в якій мені довелося взяти участь (Подіумна дискусія «Зарубіжна література в сучасному освітньому процесі», www.svitlit.ippo.kubg.edu.ua), став свідком прикрої для мене поляризації поглядів між «україністами» та «зарубіжниками», між викладачами української мови та літератури й викладачами зарубіжної літератури. Без відвертої розмови про наші проблеми і конкретних позицій, на мою думку, ми не зможемо створити грамотної концепції переформатування нашої шкільної освіти.
Міністр Лілія Гриневич, говорячи про концепцію нової школи, неодноразово наголошувала на категорії «цінності». І для мене це видається надзвичайно важливим у подальшій розмові, якщо не ключовим. Новий зміст + ціннісний вимір — два ключові поняття, які потребують серйозної уваги. Уроки української та зарубіжної літератури покликані формувати ціннісні основи мислення школярів.
Але якими мають бути ці цінності? Чи корелюватимуть вони з цінностями нашого часу? Якими ж постають ці новітні цінності?
Перед тим, як міркувати далі, ще одна досить розлога, але для мене концептуально важлива цитата з Єжи Ґедройця: «У Польщі, і на Батьківщині, і в еміграції, витворилася негарна звичка: робляться спроби огорнути таємницею будь-яку публічну діяльність. Це стосується політики та культури, але насамперед фінансових питань. Цю звичку ми винесли з років конспірації, коли надто часто стиралася межа між тим, що слід було приховувати від влади, й тим, що прагнули приховати від власних прибічників; вона випливає з браку демократичних традицій і з нехтування громадською думкою або в остраху перед нею, зіпертому на впевненості в тому, що суспільство не доросло до широкої поінформованості. Як наслідок, зростає байдужість громадян до суспільних питань, недовіра до політиків і громадських діячів, підозри, що як ті, так і інші — звичайні злодії; нагромадження пліток, які нерідко межують із наклепами. Таке негативне ставлення громадян до публічної царини розповсюджується тому, що особи, які потрапили під вогонь критики, не відповідають на закиди; коли ж (вельми рідко) трапляються судові процеси, вони тривають неймовірно довго через складні юридичні процедури. Усе це створює поживний ґрунт для демагогів, для гаданих виразників інтересів звичайних людей, для власників легких і простих рецептів швидкого досягнення загального добробуту» (Є. Ґедройць, «Автобіографія у чотири руки»). Так от, у будь-якій дискусії не має бути місця для пліток, наклепів і демагогів. У нас так багато сказано про те, що реформування освіти і, зокрема, викладання української та зарубіжної літератури — це фундаментальна проблема, яка потребує дуже виваженого й мудрого підходу. Проте такі твердження часто демагогічні. Далі у статтях мені не часто доводилося бачити посутні кроки для реформування.
На жаль, війна, яку ми переживаємо сьогодні на Луганщині та Донеччині, — це поразка нашої гуманітаристики, зокрема, й викладання української мови та літератури. Напевно ж, за 23 роки Незалежності (до початку війни) у школах на свята діти вдягали вишиванки, школярі мали уроки української мови та літератури, мали розмови про важливість української мови, читали патріотичні твори класиків, але… Але ми маємо війну і маємо тих, хто, мешкаючи на цих територіях, не мислять себе в координатах єдиної української держави, за яку віддали свої життя сотні людей і за яку борються українські герої сьогодні.
Один колега, соціолінгвіст, не так давно скинув мені лінк на російське телешоу на youtube. Читачі зможуть перевірити факти, якщо також зададуть на цьому ресурсі пошук за ключовими словами. Це була телепередача «Як стати мільйонером» (чи якось так), яку веде російський шоумен Максим Галкін. Чому цей телевипуск легко знайти, бо в ній одна з гравців змогла виграти 3 мільйони російських рублів, тобто вона отримала максимальний виграш. Але перед нею грає чоловічок, який приїхав із Донецька. І от на самому початку програми Галкін запитує: «А чого ж ви до нас приїхали, у вас же там, в Україні, є своя аналогічна гра?». І чоловічок так радісно й цинічно відповідає: «А вона на укрАїнській мові, і я не можу зрозуміти, про що вони там говорять» (це все сказано російською).
Отже, перепрошую тисячу разів за цей приклад, але у ньому явлено яскравий, просто хрестоматійний приклад малоросійства. Гравець із Донецька — приклад політики внутрішньої колонізації, для нього українська ідентичність поступається ідентичності російській, і українська мова постає фактором відчуження. І це відбувається у 2016 році. Чому ж цей молодий жевжик відчуває таку зневагу до української мови? Показна гра на російську публіку? Чи за цим сховано внутрішнє неприйняття української культури? Але ж чому наша освіта, українська освіта не змогла досягнути потрібних результатів? Розумію, що відповіді можуть бути складні і пов’язані, скажімо, з браком української гуманітарної політики, української культурної політики… І це все, безперечно, правильно, але сьогодні я про конкретні два предмети: українська та зарубіжна літератури.
Отже, над чим я пропонував би замислитися?
1. Українська та зарубіжна літератури не є двома окремими островами, між якими непереборна стіна. Це неправильний, штучний, не життєствердний і викривлений радянським вихованням погляд на літературу як таку, яка складається з української літератури, відділеної водорізом від зарубіжної. Ви заходите до книгарні у США чи Британії й бачите, що немає полиць окремо для «своїх» і окремо для «чужих». Такий розподіл – результат радянської та пострадянської освіти. Українська література — органічний чинник зарубіжної, її питомий компонент, який нічим не поступається літературі польській, угорській, іспанській, японській, бразильській тощо. Усі літератури мають свої особливі віхи, свої родзинки сьогодні, свої твори, які промовлятимуть до різних читачів у разі якісного перекладу.
2. Ставлення до зарубіжної літератури як принципово НЕ-української також має свою хворобливу історію. На початку 1990-х рр. зарубіжку у школах читали вчорашні русисти, викладачі російської мови та літератури. Так сталося, така специфіка постколоніальної трансформації в Україні, за якої україністи не змогли взяти на себе курс зарубіжної літератури, бо просто її не знали, не вивчали на належному рівні у вищій школі. Але те, що зарубіжну читають учорашні русисти, не означає, що в перспективі ми не повинні бачити зарубіжної літератури як курсу, спрямованого на підвищення престижу української мови, українського слова. Як цього досягнути? Передусім через актуалізацію концепту «перекладна література» у школі.
3. Що таке переклад? Можна навести сотні визначень, проте переклад важливо розглядати у школі як чинник наближення «свого» до «іншого» й «іншого» до «свого». Перекладацька діяльність значною мірою вплинула на стратегії художнього мислення Івана Франка, Лесі Українки, Пантелеймона Куліша, Павла Тичини, неокласиків… І тут список імен може бути надзвичайно розлогим. Український художній переклад має численні здобутки і надзвичайно важливі віхи. Переклад довів не просто життєздатність української мови, а її спромогу бути ресурсом відтворення найважливіших в естетичному плані творів нашої цивілізації. Але чому сьогодні у шкільному курсі української літератури ми майже не говоримо про переклади? Вивчаючи Івана Франка, учитель лише побіжно згадує його перекладацьку діяльність, бо потрібно встигнути розповісти про «З вершин і низин», «Зів’яле листя», «Мойсея», «Сойчине крило»… Така ж сама ситуація і з творчістю Лесі Українки в 10 класі, де вчитель передусім думає про те, щоб спершу розповісти про поетичний доробок письменниці, а далі перейти до вивчення «Лісової пісні». Проте перекладацька діяльність Лесі Українки — фактор знищення малоросійства, своєрідна письменницька антиколоніальна позиція, яка показує, що українська мова жодним чином не є «мовою для хатнього вжитку». Читання вартісних творів зарубіжної літератури в чудових українських перекладах виховуватиме в учнів повагу до своєї культури, але водночас лише у такий спосіб ми зможемо побудувати справжнє демократичне й мультикультурне громадянське відкрите суспільство, у якому любов до свого доповнена повагою до “Іншого”. Водночас “Інше” у жодному разі не підважує свого, не заперечує, а доповнює, причому у голістичний спосіб. Зрештою, важливо розуміти, що літературний процес — це багатовимірний синергетичний феномен, який функціонує як єдиний потік. І в ньому принципово немає штучних кордонів і рестриктивних приписів, які обмежують людське пізнання.
4. Щоб мати можливість розповісти про переклад, який сьогодні перебуває на маргінесі викладацького процесу у школі, потрібні години. Сьогодні, говорячи про реформування шкільної освіти, важливо розуміти, що вивчення літератури у старших класах нагадує марафонський забіг. Новий урок — нова тема, тобто новий письменник, нові твори. Як діти у такому разі можуть зрозуміти суть, збагнути ядро стилю, художнього мислення, авторської позиції? Програма має бути розвантажена, але максимально продумано. Потрібно дати більше годин на вивчення творів, які цікаві дітям, зокрема, старшокласникам. Це має бути кваліфікований «доскіпливий» аналіз художнього твору, в основі якого – стратегії повільного читання. Література повинна передбачати передусім текстуальне вивчення, докладний аналіз діалогів і монологів, розуміння основ художності, що, власне, створює потужний сугестивний ефект і визначає естетику художнього твору та ін.
5. Отже, якими критеріями маємо послуговуватися, переформатовуючи програму, розвантажуючи її? І тут я би повернувся до вже згаданої категорії «цінностей». Чому сьогодні, коли ми розгортаємо підручники з української мови чи літератури, часто бачимо образ української хати ХІХ століття, ідеалістичні малюнки, сільську ідилію?.. А чому ми не бачимо хмарочосів Києва, Дніпра чи Харкова, чому не бачимо високошвидкісних поїздів, не бачимо зовсім інших об’єктів, які для дитини значно більше співвідносяться із її реальністю? Так, на щастя, є винятки, скажімо, підручники О.Авраменка, які підготовлені за британською моделлю викладання англійської мови. На уроках англійської мови сучасні старшокласники говорять про проблеми екології, про різні техногенні катастрофи, про побут, про віртуальні світи, зрештою, про кіно… А на уроках української мови — про те, що мова — духовна скарбниця українського народу. Усе це, безперечно, так. Скарбниця, це беззаперечно. Але чи не варто змінити таку антиколоніальну афірмацію чимсь іншим, складнішим, що відповідає реаліям сьогодення? І на уроках української мови та літератури потрібно так само говорити про складні теми нашого життя включно з проблемами соціального ґатунку, порушуючи теми охорони здоров’я і довкілля. Й досі здається, що українська мова — це мова, якою можна говорити про «духовність», але яка не пасує для розмови про туризм, бізнес, дозвілля, медицину… І це ті пострадянські стереотипи, яких ми маємо позбутися. В усіх підручниках української мови так багато уваги відведено етикету, формулам ввічливості. У нас найввічливіші підручники, які тільки можуть бути. Але чому наша українська «ввічливість» в особливий спосіб відчувається, коли ми потрапляємо до шпиталю або коли перетинаємо кордон і в зоні пропуску на кордоні бачимо просто жахливі вбиральні, які вже кажуть нам, що ми не в Європі? Чому так стається? Чому в Європі медсестра буде ставитися з однаковою прихильністю і до звичайної людини, і до людини, яка має чималі статки? А у нас часом такий принцип може не спрацювати. Ось чого потрібно прагнути у курсі шкільної освіти. І на уроках української мови, і на уроках літератури (української та зарубіжної) потрібно не боятися говорити про складні проблеми, які важливі для старшокласників. Я був свідком, коли на уроках мови в європейських країнах учні дискутують про аборти і смертну кару, візовий режим і політику стосовно мігрантів, а в нас — про мову як душу народу. А чому б не поговорити про роль медіа в житті людини? Або про відповідальність медіа за формування ставлення до певних явищ і проблем? Або й про безвідповідальність деяких українських медіа, які, зокрема, за двадцять п’ять років незалежності спричинилися до поширення викривленої «картинки» про Україну? У нас і досі наявні канали, як «Інтер», які свідомо поширюють, по суті, неукраїнські, а часто й антиукраїнські образи. Урок мови має спонукати учнів замислитися над складними проблемами сьогодення, а урок літератури — викликати адекватні емоції. А для цього тексти мають бути дібрані таким чином, аби вони промовляли до старшокласників.
6. Крім того, маємо враховувати специфіку сучасних досліджень у галузі психології. Звернуся лише до однієї праці, наявної українською — Ґебріель Еттінґен. Перегляд позитивного мислення: на основі сучасної нової науки про мотивацію (пер. з англ. Леся Герасимчука, К., «Наш Формат», 2015). Дослідниця зауважує: «У мене була гіпотеза: мрійництво про майбутнє відбувається на підсвідомому рівні та пливає на нашу пізнавальну здатність, тобто на те, як ми сприймаємо світ. Коли ми про щось мріємо, то не просто втішаємося уявним майбутнім, а починаємо підміною думати, ніби вже досягли цього майбутнього» («Перегляд позитивного мислення…», с. 64). Саме ця гіпотеза у дослідженні Ґ. Еттінґен знаходить своє фізіологічне пояснення та аргументоване підтвердження у результаті численних експериментів. Не випадково «реалісти» «критично ставляться до позитивних фантазій і часто говорять про мрійництво як гедоністичну та навіть кепську звичку» (с. 64). На думку дослідниці, «марне фантазування про майбутнє не допомагає. У короткочасній перспективі фантазії здаються непоганою розвагою, але вони виснажують нас і примушують раз по раз зашпортуватися» (с. 12). Рекомендація Ґ. Еттінґен пов’язана з процедурою, яку сама дослідниця називає «ментальним контрастуванням», згідно з яким ми «маємо спочатку мріяти, а потім візуалізувати індивідуальні перепони й перешкоди, які заважають нам ці мрії здійснити» (с. 10). Мрії важливі як своєрідний зв’язок із реальністю. «Фантазування — потужний засіб вивчення проблеми, бо ви можете віртуально пережити свої бажання без потреби реально діяти й брати на себе зобов’язання» (с. 50). Фантазії важливі під час подолання депресії або ж долання фізичних потреб тут-і-тепер (Ґ. Еттінґен наводить приклад, коли збирання улюблених рецептів допомогло в’язням нацистського концтабору подолати голод, с. 40). Проте розв’язання життєвих проблем за допомогою мрій — шлях у нікуди. Експерименти команди Ґ. Еттінґен доводять, що у результаті фантазування сильно знижується систолярний тиск крові, який є показником втомленості учасників експерименту. У дослідженні наведено іще кілька факторів, які призводять до втомлюваності, зниження тонусу, уваги тощо. Отже, позитивні фантазії роблять нас неготовими впоратися з «важкими завданнями, які потребують зосереджених зусиль». Такий висновок психолога досить важливий і він має бути врахований під час формування нової шкільної програми з української та зарубіжної літератур. Ми не маємо виховувати у наш прагматичний і часто жорстокий час людей, не готових опиратися несправедливій дійсності. Життя — це постійний опір реальності. І важливо сформувати адекватне молоде покоління, яке вже у школі замислюється над важливими політичними, екологічними, соціальними проблемами.
7. Усе це, зрештою, допоможе повернути молодих українців до українського слова та української літератури, яка більше не сприйматиметься як щось нецікаве, спрощене, нежиттєздатне. Читаючи такі твори, як «Майстер корабля» Ю.Яновського (цей твір дуже потрібний у новій шкільній програмі) або «Місто» В.Підмогильного, старшокласники вже розуміють, що українська мова — це не мова села, а мова, якою сьогодні можуть послуговуватися митці, бізнесмени та менеджери різних рівнів. Наше завдання — показати, що українська мова адекватна часові, не потрібно соромитися спілкуватися нею, але важливо робити усе, щоб досконало її опанувати й застосовувати у різних комунікативних ситуаціях. Українська мова — це не мова літератури про село і для села, це мова урбаністичної літератури, модерної літератури, проблемної літератури.
8. Крім того, мені здається, що сучасна шкільна програма дає можливість старшокласникам дійти до покоління шістдесятників, а далі складається враження, ніби української літератури не існує. Розумію, що період постмодернізму, який припадає на часи незалежності, позначений особливими «естетичними» явищами і новою «художністю». Попри усі наші дискусії про постмодернізм в українських реаліях, важливо знайти адекватні тексти і сучасних авторів, які варто долучити до шкільної програми. Крім того, і досі старшокласники не мають можливості відкрити для себе багатьох представників української культури, чиї твори мають найвищу естетичну цінність. Згадаю бодай Ірину Жиленко, чия поезія мусить бути представлена в старших класах. А з сьогодення, думаю, можна долучити бодай фрагменти з романів Ю.Андруховича, М.Матіос, фрагменти з С.Жадана чи Іздрика, С.Грабаря чи Г.Гусейнова. Література не уривається в шістдесяті роки, проте формат художності нинішнього літпроцесу змінився кардинально. Проте ці зміни відображають і мислення сучасної молоді.
9. Ми не можемо приховувати від них сучасної культури, але важливо прищепити їм ціннісні категорії, які з часом і дадуть можливість у природний спосіб сказати, що є мистецтвом для часу, а що піде у забуття, яким би галасливим це «щось» і не було сьогодні. Але ми не маємо права нав’язувати старшокласникам і «змушувати» їх любити щось, думаючи, що ми знаємо більше, ніж вони. Такі підходи мають змінитися. Школа повинна іти до дитини і обслуговувати її потреби, пропонуючи, проте, різні картинки реальності, зокрема, і художньої. А для того, аби результат був адекватним, потрібно ще в молодших класах сформувати адекватний ціннісний фундамент. Але нам потрібно зробити усе, щоб діти сприймали українськомовний світ як світ модерний, адекватний стосовно їхнього життя і цікавий. Бо коли тобі цікаво – ти туди і вирішуєш іти. І потрібно, аби всупереч медіаполітиці, яка часто прагне нав’язати колоніальну картинку, наші випускники шкіл ішли до української реальності, а не реальності меншовартісної та неоколоніальної.
10. Крім того, сьогодні у школі, на мою думку, маємо “кризу творів”. Діти просто розучилися писати твори самостійно, писати на належному рівні. Маючи доступ до інтернету та до книжок на кшталт “100 найкращих творів із літератури”, старшокласники розучилися конструювати тексти, у яких би було висловлено власну думку, на серйозному рівні осмислено певну життєву проблему (екологічного, політичного, соціального, психологічного, географічного характеру). А звідси й постійне бажання щось списати, яке унеможливлює навіть у дорослому віці розуміння плагіату як “вторинної” самості, коли учень, списуючи, у такий спосіб применшує себе, позбавляє себе можливості розібратися у власному внутрішньому світі, тобто явити себе світові, досягнувши чогось нового. Твір — це своєрідна форма самопізнання, психотерапія і можливість розібратися у проблемах.
Отже, уроки української та зарубіжної літератури покликані допомагати старшокласникам замислитися над складними феноменами нашої дійсності, привчаючи учнів до транзитного, планетарного мислення, але водночас і прищеплюючи любов до української культури, яка змогла явити українськомовні переклади найскладніших творів літератури — від античності до пост-постмодернізму.
