Луґош
Існує щось на кшталт тактильної пам’яті, спогаду через доторк, записаного на жорсткий диск нервових закінчень людської шкіри. Це своєрідна машина часу, яка водномить може перенести тебе у віддалене минуле. Спогад, який прошиває твоє тіло струмом, і вибухає, мов запах із бутона квітки, а потім розсипається, наче згаслі вогники феєрверків.
Цей жовтень я самую в Пазині, столиці хорватського півострова Істрія. Тут є будинок письменників, в якому добре пишеться і погано спиться. Дім цей розташований над прірвою – стрімким каньйоном, дно якого вилизує студена річечка. Вулиця, на якій живу, названа на честь Жуля Верна. Він описує Пазин і цей каньйон у своєму романі «Матіас Шандор». Головний герой утікає з тюрми, розміщеної у похмурому замку, спускається в каньйон і пірнає в печеру, яка веде прямо до моря. Там – вихід і свобода. Сюжет цікавий, але сам Жуль Верн у Пазині ніколи не був, він написав свою книжку, користуючись путівниками. Що не заважає місцевим гідам розповідати легенду про те, як видатний письменник лазив по каньйону, шукаючи печеру і збираючи матеріал для роману. Я не проти цієї побрехеньки, бо якби не Жуль, то не було б у Пазині дому для письменників, а відтак і я не писав би цих рядків.
І не виходив щодня на балкон, щоб подихати прохолодним повітрям, яке піднімається з дна каньйону. Ліворуч від балкона – невеличка тераса, вимощена великими каменями. Тут було б ідеально пити зранку каву. Але оскільки я прокидаюся ближче до обіду і не маю залежності від кави, то тераса пустує. Можна було б на ній всістися й читати книжку, але читати я люблю лежачи. Та принаймні раз на день я на терасу ходжу – по виноград. Він в’ється над нею, формуючи своєрідний дашок, під яким добре ховатися від літньої спеки. У мене вдома такий живий навіс над подвір’ям, зелений дах – називають луґошом.
Я виріс у Виноградові, і вже сама назва міста сигналізує, що тут багато винограду. У нас вдома – на луґоші над подвір’ям – ростуть синій, білий і рожевий виноград. Називаю їх за кольорами, бо ніхто не завдає собі клопоту з визначенням сортів: переважно всі вони напівдикі, зовсім не елітні. Наприклад, ізабелла, яка вважається бур’яном серед винограду. Але в нас її люблять. Догляду не потребує, росте десятиліттями, вино з неї виходить не французьке, але простій людині смакує, в голову б’є. Хіба ще щось треба?
Виноград із тераси письменницького дому в Пазині ніхто не збирає. Ним харчуються птахи, ласують оси. В один із перших днів свого перебування тут спробував синьобоке гроно і я. Смачно! Виноград у жовтні пахучий як ніколи. Це з нього випаровуються літо й сонце. Виноградинки солодкі, аж цукристі, а шкірка їхня тверда, кісточки великі. Коли зриваєш таке гроно, воно осипається. Тому з ним треба бути ніжним, делікатним. Відламувати його від лози повільно, сторожко. Цей рух схожий на миття великих келихів для бордо – скло в них таке тоненьке, що торкатися його можна лише голубливо, пестливо.
Як уже було сказано, у Пазині по свіжий виноград на терасі я ходжу щодня. З дитинства я не їв стільки винограду. А про дитинство згадав учора під вечір. Заліз на стілець, простягнув руки вгору, щоб зірвати гроно, і ненароком розчавив одну виноградинку. Пальцями потік виноградний сік (яка сласна рима!). Смеркало, сонце вже сховалося за каньйоном, залишивши по собі рожевий відсвіт на небі. Дув вітерець – із тих осінніх, які відчуваєш навіть під сорочкою. Незатишний, він дме ледь чутно, але проймає наскрізь. Виноградний сік на долоні й цей холодний повів перенесли мене в дитинство.
Осінь, підвечір’я, а я стою на драбині під луґошом і зрізаю ножицями великі, налиті грона винограду. Руки брудні, мокрі й липкі, темно-бордові від виноградного соку. Болить шия, бо вже кілька годин я задираю голову вгору. Збираю виноград у відра й несу їх на город, скидаю у велику ванну. Поруч стоїть прес, яким ми з дідом Степаном вичавлюємо вино. У руки холодно, а коли несу важке відро – його тонка металева ручка боляче врізається в долоню. Осінь, виноград, дитинство.
Осінь, виноград, Пазин. Пальці липкі, сутеніє, пробирає холод. Солодко й трішки сумно.
