Людина-смолоскип
5 серпня-121 рік від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича
Коли я був дитиною, то однією із моїх найулюбленіших книжок була книжка Бориса Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо» про українську мову, її захаращення і необхідність розвитку. Пам`ятаю, як перечитував цю маленьку книжечку багато разів, як чекав інших книжок від людини, подвійне прізвище якої було для мене таким дивним і прекрасним! Я уявляв Антоненка–Давидовича на золотому троні у стольному Києві, як князя української мови – і не розумів, чому таких книжок, які проливалися в дитячу душу живим світлом, так мало видають. Зате так багато довкола книжок, які мені, восьмирічному, здавалися холодними, як лід…
Бориса Антоненка-Давидовича завжди оминала прижиттєва літературна популярність. Обминала до його майже двадцяти років радянських концтаборів, так і після них, у задушливому, по-раболіпному вірному Москві радянському Києві 60-их – початку 80-их.
Почнімо із того, що йому не поталанило з народженням. Народитися в Україні, у 1899-ому році, у кінці 19 століття, виявилося приреченством на нові розлами української історії. Ось трішки цього мерехтіння: з зросійщеної сім’і, сам вибирає українську мову. Був подібним до свого мрійника-батька. Воював у петлюрівській армії. Відтак був змушений пристати до радянської влади.
Як письменник, тонко відчуває, що радянська ментальність калічить українську душу (наприклад, у повісті «Смерть»). Він був одним із перших кандидатів на репресії 30-их. Так і трапилося. Просидів майже двадцять літ, дивом уникнувши розстрілу…Повернувся в Україну у час відлиги, у другу половину 50-их.
Його роман «За ширмою» є одним із моїх найулюбленіших романів загалом в українській літературі. Звісно, є майстерніші інші романи інших письменників. Але тонкі душевні мережива Антоненка-Давидовича, який після двадцяти таборових років не втратив віри у людину, зачарували мене назавжди.
Мати, як трагічний символ хворої України-покоївки, як безмежно доброї немолодої жінки, життям якої навіть її син не надто цікавиться, пронизує цей болісний екзистенційний роман.
Лікар Постоловський любив свою землячку-переяславку Марусю. Але так склалися обставини, що він опинився в радянському Узбекистані, разом із своєю дружиною-росіянкою Ніною. Його дружина має психопатичну душевну порожнечу, яку не заповнити пародією на живопис, яким вона займається, маніакально вірячи у власний талант. Вона не надто любить свого чоловіка, калічить своїми постулатами сина. Вона спонтанно ненавидить матір лікаря – Одарку Пилипівну, що живе разом із ними. Тільки собака Жучка, побита всіма і знівечена, прихильна до старої матері. У матері лікаря виявили рак стравоходу, мовби вона перевтомилася ковтати чуже повітря..
Лікар отримує лист від Марусі, яка теж любила його. Тепер в обидвох зламане життя, бо «не всі тії побираються, //що любляться та й кохаються…» Мати помирає. Син, окритий непоправним горем, везе домовину із материнським тілом в Україну.
Після прочитання останньої сторінки охоплює якесь несвідоме почуття національної і людської провини. Роман «За ширмою» фактично не був перекладеним на інші мови. До речі, скільки того, що перекладено, припадає пилюкою…
Важкою була і особиста доля Антоненка-Давидовича. Він мав протягом життя три дружини. Але –і таке буває!- його життя було далеким від донжуанізму. Кожна особиста історія стала болючою драмою…
Син від третьої дружини, казали, свідчив проти батька. Казали, що він був під дією наркотичних препаратів . Загалом це трагічна окрема тема – сини і дочки українських письменників, які не приймали творчість своїх батьків, були зацькованими і налаштованими супроти них…
Всі українські дисиденти, так би мовити, вийшли, не з «шинелі Гоголя», а з–під батьківського благословення Бориса Антоненка-Давидовича. Там, у мертвотній темряві , в офіціозі радянського Києва 60-70 років цей немолодий світський апостол запалював смолоскип, який світив спокійно і завжди, незважаючи на київську політичну погоду.
Схиляю голову перед ще значною мірою неосмисленим подвигом Бориса Антоненка-Давидовича для України і її культури. Він до кінця і самовіддано любив відкинуту і поневажену Матір. Можливо, її містичні сили допомогли йому вистояти і світити тихим харизматичним сяйвом там, де це було неможливим.
