Маленькі сюжети під французьким флером
Узяти в чартер чужі розмови, а в моєї рубрики на це чудовий апетит, можна будь-де. Того передостаннього березневого вечора таку мить подарувало відкриття «Французької весни в Україні». Прийшовши на Софійську площу години за півтори до початку, до того ж пояснити, навіщо саме так рано, до того ж рік у рік поспішаю і жодного свята не пропустила, певно, не зможу. Можливо, нетерпіння чи передчуття, яке є особливо гострим, азартним, куражним, та й знала — вечір, поза сумнівом, це виправдає і нове енергетично світле дійство подарує всім і захват, і непередбачувану чехарду спілкування, інколи мовчазного з незнайомими людьми, і з артистами, які за вуличними законами, завжди посеред натовпу, навіть якщо дивляться на нього згори донизу, та лише тому, що вони під куполом — зоряним небом. І по ходу п’єси все це наростатиме, неначе всі ми вирішили з цією весною товаришувати захлинаючись, забувши всі свої виклики і негаразди. На найвишуканішій площі столиці оселилася по-своєму теж вишукана недбалість, звільнена від буржуазного чи протокольного луку, коли світських пані непомітно, а сусіди в натовпі і за гендером, і їхні супутники, і дітвора, такі гармонійні, природні без дурнуватої зарозумілості брендоманів чи розхлябаної недоречної другорядності по приколу. Мене здивувала особлива співзвучність навіть з погодою — було набагато тепліше, ніж минулими роками. Я все ж у студентки Інни, яка пробігала повз, вона вивчає в Києві французьку філологію, а на святі в ролі волонтерки, запитала, чи не замерзнула вона в своєму легкому вбранні міма, і почула відповідь крізь майже дитячий радісний сміх: «Що ви, це такий щасливий випадок для мене — стати помічницею у виставі, мені не може бути холодно, я весь час захлинаючись розмовляю французькою з акторами, акробатами, музикантами. Мені здається, що навіть з неживими предметами, які ми, волонтери водити-носитимемо між людьми — з усіма цими великими рибами, морським змієм, черепашкою з великою перлиною. Знаю, що згадуватиму цей вечір довго і, хоч ми кілька разів репетирували напередодні, чекаю прем’єри з її запланованими імпровізаціями, адже ми усередині натовпу, а вуличні артисти завжди стають його частиною». Цікаво, знаючи, що по ходу п’єси нас обов’язково чимось або посипатимуть або ще щось вигадають, хотіла навіть запитати в Інни, що ж цього разу припасли, а потім передумала — навіщо спрощувати сюрприз. Під час минулих вуличних буйств мене вже посипало пухом, сухим снігом, цукерками, тільки от нічим ще не поливали. Сума накопиченого досвіду підказала — перестань аналізувати, розчинися в дитинстві, і, сміючись, послухалася, закинувши голову, раптом дістала відповідь на своє непоставлене запитання. Садівник Мю почав поливати глядачів водою з лієчки прямо з висоти, як свій сад. Одразу закружляв у сміхові народ, навіть екрани сотні телефонів зникли на мить, а то, слід сказати, працювали вони, ці мобілки, по суті, як завжди, ударно, наднормово, без утоми. Щоправда, того вечора мене це зовсім не дратувало, чого не скажеш про щоденний своєрідний мобільний «борщ», в якому ми варимося, несучи тягар нав’язливого, щоправда, необхідного дрес-коду, але й перетворюючи життя на постійне звукове кіно, в якому всі говорять про своє, але ти чомусь все чуєш. Ця загальна мобілізація, кокетування у Facebook, в який, по суті, нещодавно, оскільки подарували дивний телефон з цією умовою, необачно вступила, потребує надто багато вільного часу, але, мабуть, у багатьох він є. Світські пані і просто душки-активістки ніби монетизують свій образ у мережі, ділячись недоступними для інших враженнями, наприклад, з екзотичних країн, а хтось шифрує свою зайнятість, явно перебільшуючи свою завантаженість і незалежність, проте при повних технічних обладунках, а це зовсім інша річ. Ніби носимо з собою певний рятівний круг — тільки щось не так — одразу ж за нього: пошту перевірити, пропущені дзвінки, просто уточнити, яке сьогодні число і час. Що вже казати про тих, хто поспішає перетворити себе на бренд, нав’язуючи свої селфі. І хоч спокійно ставлюся до людських слабкостей чи майже спокійно, а молодим це можна пробачити, все одно шкодую — трималася довше від усіх, уникаючи блукання в мережі, а зараз теж тисну нові «кнопки», колекціоную якісь навички, прагнучи не потрапити повністю в неволю до цього «супового набору», а пропозиції дедалі розмножуються не, щоднини, а щогодини. До речі, без всього цього чудово живеться, але тоді й не виходить почути вчасно свій сигнал із творчими пропозиціями чи просто від друзів. І хоч завжди кажу — мене перемогти неможливо, я ні з ким не змагаюся, по суті, це й мій життєвий девіз, та все ж — з обойми вилетіти, вискочити досить легко, а ось вхід назад може вже бути не по кишені.
Збагнула, що знов, як буває і в театрі, — встигаєш все бачити й реагувати, але водночас, на кілька хвилин можеш поринути у свої думки. На щастя, того вечора довкола всі говорили тихенько, нікому особливо не заважаючи. Так я дізналася від незнайомого хлопця, що він найяскравіше запам’ятав у Парижі, як заснув, втомившись від спеки, під деревом на Єлисейських полях, і ніхто його не проганяв, не соромив. Відпочив півгодини — і як новенький. Його мама телефоном комусь уточнювала деталі цибульного супу, який у нас люблять, здається, відданіше, ніж на його батьківщині, у Франції, а мені так закортіло, ну прямо зараз, цієї миті хлебнути гаряченького. І одразу ж пригадала про свою улюблену лампу, яку чоловік подарував до дня весілля, і якій кожен ранок кажу: «Бонжур, бонжур, мій абажур». Вона вже багато років освітлює наш будинок вечорами, коли вже всі відпочивають. Навіть розповіла про це французькому акторові Арольдові, який у цій п’єсі грає роль Пастуха, і той посміхнувся з розумінням, мовляв, і в мене пам’ять на особливі знакові речі довга. Артист трохи хвилювався перед початком дійства, побачивши що так багато людей прийшло, і зізнався, що жадає вже скоріше парити над площею, водити свій хоровод із персонажів з підводного світу, бажає радувати свою публіку.
Одного дня, побачивши прямо перед собою, пам’ятаю, це було минулої Французької весни, як акробат пролітав наді мною на канаті близько-близько, подумала — заговорить зі мною, і раптом побачила його очі: можливо, через грим чи так і було, хлопець ніби зізнавався: це я для вас сьогодні білий і пухнастий, а в мене теж стільки проблем, просто ви мені допомогли, а я вам. Це шарм театру.
Верхні акробати раптом почали щось сипати жменями, збільшуючи швидкість, і полетіли вниз якісь блискучі штучки, щось ще невагоме, весела молода публіка азартно почала обсипатися цим і дарованими блискітками. Голови мимоволі прикрасилися в тих, кому дісталося і в карнавальні перуки.
І всі стали на мить дітьми. У цьому й таїнство.
