Медіапростір для сусідів?
Народний депутат від Блоку Петра Порошенка Світлана Заліщук радісно оголосила про ухвалення закону Миколи Томенка і Олександра Абдулліна щодо роздержавлення ЗМІ. За це проголосували 260 депутатів. Заліщук, зокрема, привітала таких давніх лобістів цього закону як Тарас Шевченко (не поет, а нинішній медіа-активіст) і Андрій Шевченко (колишній нардеп, а нині посол України в Канаді). Отже, за логікою цього нормативно-правового акту, держава тепер не матиме права втручатися у власний інформаційний простір, віддавши геть усе медійне на відкуп приватним особам (у реаліях України кланово-олігархічним групам і взагалі всім, хто має гроші й бажання виявляти активність у медіасфері). І хоча президент Порошенко повернув було закон зі своїми зауваженнями на повторний розгляд, ці зауваження, підтримані депутатами, істотно не змінили суть цього акту. Після підписання главою держави напередодні Нового року він набув чинності – з усіма наслідками, які випливають із його букви та духу.
Адже автори закону та їхні полум’яні прихильники забули про вельми суттєві, а інколи вирішальні обставини. Тотальне роздержавлення ЗМІ — то річ абстрактно позитивна і в країнах традиційної демократії спрацьовує добре, хоча й там подекуди до такого стану йшли століттями. Проте Україна перебуває у стані фактичної війни (в тому числі інформаційної), коли агресор окупував не тільки Крим і частину Донбасу, а й значну частку українського інформаційного простору. І сталося це не сьогодні й навіть не вчора, а значно раніше. Як справедливо зазначили українські дослідниці Г. Залізняк і Л. Масенко, «втрата свого інформаційно-культурного простору є найбільшою поразкою української демократії за роки незалежності. Перехід українських мас-медіа під контроль колишньої метрополії перетворив найпотужніші потенційні джерела впливу на масову свідомість населення з державотворчих на руйнівні. Електронні та інші засоби масової інформації України стали ефективними новітніми провідниками російської культури, ментальності, поведінкових стереотипів».
Раніше принаймні держава мала об’єктивну можливість втручатися в найбільш загрозливі процеси в цій сфері (хоча й злочинно рідко цю можливість реалізувала), тепер це взагалі стає для неї мало не забороненою зоною. Водночас ніхто не зможе (якщо залишатися в межах закону Томенка – Абдулліна) перешкодити країні-агресорці у потрібних їй регіонах України створити критичну масу місцевих телеканалів, радіостанцій і газет (нібито «українських» і цілком приватних), щоб здійснити в головах українських громадян ту спецоперацію, що вже апробована в Криму, на Донбасі та в інших землях України. А Українська держава буде змушена дивитися на це нейтрально, не маючи тепер можливості навіть інформаційного опору з допомогою державних ЗМІ, яких не буде.
Автори цього закону та їхні прихильники продемонстрували родову хворобу української інтелігенції: невміння і принципове небажання зіставляти чудові західні ідеї з прикрими фактичними обставинами реального українського життя. Чимало ідейних запозичень з арсеналу західної цивілізації набуло у наших інтелектуалів дещо некритичного характеру. Часто-густо ліберальні концепти економіки і політики сприймаються ними як цілковито позитивні, єдино можливі, як беззаперечні істини. Таке сприйняття змушує згадати деякі елементи релігійного світобачення й мислення.
Критичне ставлення до досвіду традиційних західних демократій зовсім не означає заперечення чи відкидання його постулатів. Йдеться тільки про з’ясування меж можливого застосування західних досягнень, часових параметрів, адекватності тлумачення та інтерпретацій щодо конкретних умов України. Практичний досвід ліберального реформаторства (зокрема й спроби демократизувати ареали за межами Європи) показує, що кожна країна має шукати свій шлях імплементації найважливіших положень універсальних теорій. У багатьох суспільствах із запізненням у розвитку часто виникає спокуса втілити успішне вчення, апробоване в інших регіонах світу, без напруженої тривалої адаптації, сказати б, революційно-ентузіастичним шляхом, незважаючи на рівень реальної готовності власної країни безболісно, а тим більше успішно прийняти новації, які групами місцевої інтелігенції переживаються як абсолютна істина, як шлях мало не містичного порятунку і панацея від усіх соціальних лих.
Некритичні запозичення є іншою стороною неглибокого знання особливостей своєї країни, власної національної ідентичності, характеру і ментальних рис народу. Деякі українські інтелігенти справді живляться фольклорно-міфологічними уявленнями про Україну і українців, через те доволі легко беруть на озброєння модні на Заході ідеї, що мають лише один «дрібний» недолік: очевидну непридатність у сучасних реаліях нашої країни, що, однак, не заважає деяким інтелектуальним колам із великим натхненням хапатися за ці ідеї, сприймаючи їх як символ віри навіть тоді, коли ця ідеологічна мода в самій Європі вже вважається «секонд-хендом».
Досвід 20 років розвитку України показує, що далеко не всі успішні на Заході доктрини позитивно спрацюють у нас. Скажімо, західний лібералізм ставить права й інтереси окремої людської особистості вище за інтереси держави і нації. Але це врівноважується цілою системою стримувань і противаг, що формувалися в процесі державотворення століттями, не дозволяючи свободі особистості перетворюватися на руйнівній для суспільства зоологічний індивідуалізм. Очевидно, що в Україні, де держава переживає процес становлення і самовизначення, таких стримувань і противаг ще не існує, а це обумовлює неминучі певні обмеження ліберальних ідеалів, котрі без таких обмежень можуть стати ідеологічним знаряддям руйнації української державності. Проте чимало «просунутих» інтелектуалів, усупереч усім цим обставинам, вимагають безмежного лібералізму, «лібералізму без берегів» у його найбільш екстремальних проявах.
Складається враження, що адепти роздержавлення ЗМІ виходили виключно з медіаситуації Києва, де є потужна патріотична верства населення, відносно стійка громадська думка, якийсь більш-менш проукраїнський бізнес. Однак ці люди погано уявляють життя в українських регіонах, насамперед на південному сході, де тільки державні ЗМІ бодай якось нагадували жителям, що вони живуть таки в Українській державі. Бо приватні ЗМІ на південному сході важко звинуватити в проукраїнських настроях…
На жаль, київська інтелігентська «тусовка» (в тому числі з депутатськими мандатами) дуже відірвана від України за межами Києва. Специфічна столична поверхневість, абстрактні уявлення про «не-київське» життя в цьому контексті нагадують московську поверхневість в уявленнях тамошніх інтелігентів про буття за МКАДом (Московською кільцевою автодорогою)…
Звідси походить поспішне радісне захоплення пані Заліщук новим законом. Тепер завдяки йому на південному сході справді не залишається державних ЗМІ, бо будуть самі лише антидержавні. Бо немає там потужного громадського і соціально-політичного ґрунту (його ще треба створити!) для приватних проукраїнських телеканалів, радіостанцій і друкованих видань, немає тих бізнесменів, які можуть (за закликом Євгена Чикаленка) «любити Україну до глибини своєї кишені», багато чого ще немає. Але є потужні проросійські структури, як легальні, так і нелегальні, є їхня преса, є пов’язані з ними підприємці. Є також традиції залякування проукраїнських громадян, яких офіційний Київ, на жаль, ніколи не захищав.
Мій приятель, який свого часу хотів видавати українську газету в Криму, навіть знайшов прихильних бізнесменів, але вони йому сказали: «Ми дали б вам гроші на вашу українську газету, але ми боїмося». Потрібен значний час і велетенські зусилля, щоб змінити таку ситуацію, а тоді вже й мас-медіа роздержавлювати…
Цей закон нагадує дії пацифістської Центральної Ради, що в 1917 році фактично розпустила кадрову армію, бо була за «мир в усьому світі». Дії УНР (під час війни!), крім того, забезпечували цілковиту свободу преси, в тому числі антиукраїнської. Чим закінчила УНР – відомо… На жаль, ані досвід тих часів, ані події в Криму і на Донбасі наших «просунутих» демократичних журналістів нічого не навчили, а значить, Україна приречена на нові трагічні уроки…
Автор цих рядків понад 20 років у Севастополі спостерігав «демократичну» й антиукраїнську інформаційно-пропагандистську вакханалію за абсолютної байдужості офіційного Києва, коли в місті, де лише 370 тисяч населення, видавалось (з дозволу українських наглядових органів!) півтора десятки антиукраїнських газет (які поділялися на паталогічно антиукраїнські, гостро антиукраїнські і помірковано антиукраїнські) і працювало чотири проросійських місцевих телеканали. Ситуацію трохи рятували державні ЗМІ – телеканал Військово-морських сил України «Бриз» і орган Міністерства оборони газета «Флот України». До речі, після 2010 року їх почали адміністративно нищити з Києва… Якби не ці державні ЗМІ, становище України в Севастополі було б набагато гіршим. Між іншим, російські інформаційні супротивники називали «Флот України» «найбоєздатнішим кораблем українського флоту», «додатковою бригадою морської піхоти на українському боці». Показово, що жоден військовий журналіст «Флоту України» під час подій 2014 року на бік Росії не перейшов…
PS: У демократичній ФРН телевізія перебувала у руках держави аж до цілковитого краху НДР (комуністичної Східної Німеччини, радянського сателіта). Чому? Адептам нового закону варто було б подумати…
