Монакський синій
Флірт з обновкою, якщо вона належить до вічних цінностей власного гардероба, зауважила, ніколи не закінчується. З такою річчю постійно енергетично відчуваєш нову бадьору історію. І хоч на домашній смугастій тішотці замовила свою програмну фразу, що не линяє під час прання: «Лежу на газоні і мене не видно» — це все ж лукавство. У виробі, ідею якого ще за царя Гороха запозичили у моряків, звідси й англійське sailortor — прем’єри як у молодості — в усіх жанрах і залишитися непоміченою нікому не вдасться. Щоправда, геній кольору дизайнер Унгаро стверджує, що коли вас вразила краса якої-небудь жінки, але ви не можете пригадати, що на ній було з одягу, значить, вона була одягнена ідеально — але все ж таки це не завжди так. Виняток — ось він поруч — стилізований тільняшка. Після одруження з Європою вона набула статусу бавовняного пуловера, джемпера з бавовни, нині самозакохана тільняшка стала відгукуватися лише на «лонгслів» (long sleeve — довгий рукав). Головне — життєрадісна і демократична, стилізована або простенька на баєчці, вона всім пасує, всім без виключення, навіть манірним і ботоксним, які вічно про щось жалкують і шкодують, таким, які постійно поспішають або нудно і повільно жують — абсолютно всім. І в жінках без видимих недоліків (щоправда, таких не часто зустрінеш) приємно виявити потужну людську складову, як у нашому випадку — любов до морської смужки. Відразу вловлюєш якесь наносекундне відчуття теплоти, клубне братерство в любові до веселої гри із смугастим узором. Безперечно — мода тут не править бал. Вже багато років поспіль з кожної поїздки привожу нове морське бавовняне задоволення — з довгим рукавом або зовсім без нього, подовжене, як маленька сукня або легке і просторе при ходьбі, як вітрило, а в спеку, самі розумієте, більше нічого і не треба — все це різні за фасоном, одні й ті ж прянощі, які варто додавати до життя. Та й легко в такій ласкавій кольчужці пом’якшувати проблеми, тримати спинку навіть з рюкзаком за плечима, повним овочів, одним словом, швидше зловити свою ногу, як говорять французи.
Одна напівсвітська крихітка, з якою здуру, не інакше, як і сама перебувала того дня в режимі «раденька, що дурненька», розговорилася про морську смужку, адже передбачала, що жодної розумної думки і не почую. І правда, як кажуть — лови цитати. З розумним обличчям самопроголошена мажорка почала ставити мене на те місце, яке сама ж мені й визначила, уточнивши, що любить «лонгслів» лише коли уловлює в ньому відтінок монакського синього, і що її консультант-стиліст за 800 гривень за годину, запевнив — саме такий колір виділить її серед усіх. Вона ще щось белькотіла в тому ж дусі, а я дивувалася з себе — як можна з таким мультяшним персонажем зависати в альтанці. До того ж — повна відсутність міміки через ботокс-накачки. Постійно збиваєшся, плутаєшся, адже, по суті, на такому обличчі щастя майже не відрізняється від печалі, печаль від радості.
Тільняшці, навіть з дуже дорогого бутика, буде вельми тьмяно з цією заможною сиріткою, але — речі господарів не вибирають. Тут підійшла мама цієї пташки і все стало зрозуміло — у них це родинне: мама позбавитись від своїх носогубок чомусь не змогла, і вони тріпотіли, як білизна на вітрі, а лоб на цьому ж обличчі застиг, як вартовий біля мавзолею. Боже, як же їм важко, та й тім, кого вони патрають. Ні, пуловер, джемпер, «лонгслів» швидко втомиться, його можливості хоч і величезні, але при такій концентрації силіконових фрагментів він може відчути себе пам’ятником самому собі, до того ж тільняшка звикла бути молодою і незалежною, а головне — не метушливою.
Кілька років тому в автобусі, що поспішає убік Канщини, так називаю Канівський напрямок до моєї дачі, і що приємно, за зайве «н» не треба доплачувати в євро, опинилася поруч із надмірно балакучою особою і непомітно втягнулася в якусь дивну дискусію, в якій варилися надії та комплекси, кривляння і провінційна (то занижена, то невмотивовано завищена) зарозумілість, та й спостережливість у почутому була не вибіркова, коли враження не з довідників пройшли своєрідну прополку побаченого. Правда — це делікатес не лише для такого автобуса. Тітонька, що сиділа поруч, не розуміла, чому її багаторічна сезонна робота в саду недалеко від Канн мені набагато цікавіша, ніж розповідь про Францію, в якій не було нічого захопливого, що бадьорить, дивую. Адже прекрасно відчувалося, що вона таки нічого і не встигла побачити, окрім своєї роботи в саду і чужому городі за гроші. Навіщо мені туристичні вичитані заморочки, адже це бачила в більш якісному варіанті, а мені цікаво було, як ця, загалом нормальна простачка, намагається підкреслити різницю, судячи з моїх питань, між собою (як вона відчувала, європейкою) і мною — селюком. Вона дивилася на мене, як прискіпливий філолог на студентку, що зробила неправильний наголос, коли я допитувалася, чим же їхні «каннські» овочі, скажімо, красивіші від наших «канських». «Так, мої вирощують їх для аромату і забави, — говорила вона вчительським тоном. — Ранковий аромат щойно зірваного базиліку душу гріє». Вони змагаються, у кого красивіші плоди, у кого вони ароматніші. І раптом охопила ностальгія: «У мене, живу поряд з Каневом, такі були раніше чудові городні шедеври та фрукти. Взимку відкриєш банку, де законсервовано літо — і такий аромат в домі, — зізналася вона. — Все тут полишила на дорослих дітей і поїхала заробляти. Тепер не знаю, що мене чекає вдома. І тут-таки зрозуміла, що наносна європейськість ніби зникає, завела чергову тему, щоправда, я вже не дослухалася. До чого мені цей лікнеп на тему — в Європі все, що заважає заробляти і не перекривається страховкою... Чогось мені здалося, точніше, вловила певну схожість у мудруваннях цієї городниці і пані з відчайдушною гонитвою за монакським синім... Подумала — варто боятися не лише дуже красивих заморських фруктів, а і вторинності, яка культивується нав’язується, що, мовляв, другосортність довкола, і все казкове в тридев’ятому царстві. Знаю точно — збирати сонячні зайчики затишно, креативно і азартно, та ще й в тільняшках — лонгсліві, вдома не пнутися понад міру і не рефлексувати та вважати все другим планом. Ось тому взяла і написала про це невибагливе, легке, звичайно не боячись, що просто гарний настрій, хай не завжди підкріплений стандартним набором причин, теж викликає часом подив і роздратування. Ну і нехай, адже давно запам’ятала слова однієї мудрої молодої людини років 70: «Щастя — це хотіти те, що маєш».
З ним погодилася відразу.
До того ж, він був у тільняшці.
