Москва по-українськи
Забагато політики навкруги. Вона часом усе псує. Дивлюся на цукерки - згадую торгівельний конфлікт, а хотілося б думати про смак. Головна подія мого серпня – це поїздка до Москви.
Спершу хочу пояснити, чому ця мандрівка була важливою і не простою. Я народилася у Росії, у місті-курорті Єсентуки, яке відоме своїми цілющими мінеральними водами, у краї, де жив, творив та загинув у сумнозвісній дуелі Михайло Лермонтов. Майже усі мої рідні мають російське коріння і живуть там. А я ні… Доля поєднала мене з Україною, яка з чотирьох років виховувала мене. Тому я єдина у родині вважаю себе українкою, щоб не говорили і як би не переконували.
Якщо казати про особисті враження, то я завжди думала, що Москва – це радянські будинки, пафосні хмарочоси, дорогі магазини й дух минулого, який ще не вивітрівся з тих вулиць. Стереотип зламався у той момент, коли я насильно, не розуміючи вже навіщо, витягала з себе критику, гуляючи по Камергерському провулку. На одну мить я просто зупинилася та призналася собі чесно – тут справді гарно. До речі, на Арбаті я вперше побачила стіну присвячену Віктору Цою, а біля неї було купа людей, які співали його видатних пісень. А уже увечері прочитала на сайті «Дня», що у Києві також з’явилася така стіна. Ще й така гарна. Випадковість? Не думаю, що можна любити цю особистість якось по-різному.
На тому ж Арбаті розташований Національний культурний центр України в Москві, який існує вже 20 років, а при ньому бібліотека імені Богдана Ступки. Зараз там триває виставка живопису народного художника України Валентина Бернадського та Ніни Драгомирової. Під час свята 1025-річчя хрещення Київської Русі у культурному центрі було представлено давньоруські літописи, монографії з історії України, дослідження про князя Володимира Великого, княгиню Ольгу. У липні також відбулися заходи присвячені пам’яті великого Богдана Ступки. Нерідко у цих стінах проходять творчі майстерні української народної хорової капели. Концерти, зустрічі, виставки – усе це на одній з найпопулярніших вулиць Москви! І шанувальників нашої культури в Росії чимало. Святкується кожна важлива дата, вшановується пам'ять письменникам, музикантам, акторам, історичним постатям, громадським діячам. Виявляється у столиці також діє український музично-драматичний театр-антреприза «Еней».
У мене не було змоги поспілкуватися з тамтешнім населенням, але один епізод дуже запам’ятався. У цей час як раз тривав чемпіонату світу з легкої атлетики. Коли я сказала, що приїхала з України в одному з центів спортивного одягу почула таку реакцію: «Ваш Богдан Бондаренко, который прыгал в выстоту в кроссовках разного цвета такой молодец!Мы теперь будем болеть не только за нашего Ивана Ухова! И девочки-фехтовальщицы тоже умницы». От так просто. Без негативу, без усілякого зайвого. Мене накрила така радість, немов то я золоті медалі виграла.
Є й «типові москвичі» без культури й нормального розуміння реальності, які окрім «на Украине» та «укрАинский» про нашу державу більше нічого сказати не можуть. Але ж такі є повсюди, у кожній країні, місті, районі. Що й казати, у нашій державі теж такі є.
Повернувшись додому я вирішила для себе, що буду шанувати Росію в обличчях. Бо політикам вірити не можна, а істина у діях та стосунках між звичайними людьми. І якщо серед російського населення ще панує повага до українського, то не все втрачено. Василь Стус у своєму «Таборовому зошиті» писав: «Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ – нам байдуже». Так от мені не байдуже. Тому я проти категоричності, проти стереотипів. Політика політикою, а добрі й адекватні люди є повсюди.
